Владимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне[скорочено]

— Ось тут, сідайте, прошу вас! — посміхаючись до гостя й показуючи великі жовті зуби, прохрипів він закуреним голосом.

Степан Петрович, мило посміхаючись, повісив кепку на кілок біля дверей і сів на показаний стілець, поклавши собі на коліна свій туго набитий клуночок. Оксана підійшла до гостя ближче й, жадно дивлячись йому в лице, тихо, таємниче спитала:

— Ну, як же він там? Пропадає, кажете? Степан Петрович сумно похилив голову.

— Пропадає. Каторжні роботи.

— А ви ж як?.. Ви бачили його, чи що? Гість понуро посміхнувся.

— Та бачив. Разом з ним п'ять років ліс рубали у Сибіру.

— Боже! Ліс рубали. А вас же за що? Теж за те, що вилаяли їхнього Сталіна?

— Гірше: самого Леніна.

— Одна чортяка.

— Та я своє відбув, і мене після десяти років каторги випустили на волю. А Панасові доведеться ще побути…

— Його ж на п'ятнадцять років… — хмарно вставивЮхим і сів на місце сина.

— Та так, так, — згідно хитнув головою гість. — Такотколи я виходив на волю, Панас попрохав мене, щоб я вас відвідав і розказав про нього. Та й гостинців прохав передати вам. Ось тут приніс трошки…

І Степан Петрович, розв'язавши клуночка, почав витягати з нього гостинці. Юхимові — добру, синю, з пришитим коміром сорочку, яку й на свята не сором одягти. Оксані чудову, жовтогарячу кохтину, від якої Оксана так засяяла й засоромилась, що аж одвернулась. Дітям — по парі штанців і по сорочці (не знав, що є вже четверте). Потім пішли хусточки, теплі панчішки, мило, дзеркальце, знову шкарпетки, знову хустина. На столі зробився цілий базар. З підлоги посхоплювались дітлахи, позбігались до столу й жадібними, дикими очима й руками хапали подарунки й тягли до себе з криком, сміхом, плачем. І хто його зна, до чого б воно дійшло, коли б батько й мати не повідганяли дітей від столу й не повкладали назад під лахміття. Розпатлані, замурзані, сіро-жовті, очманілі від радости й одчаю, вони не переставали дивитись до столу широкими, блискучими очима. Степан Петрович відвернув від них свій погляд, — так, так, вони були трішки відмінні від тих милих, чудесних, так гарно зачісаних голівок, які він кілька годин тому бачив там, на горі, на фоні могутнього краєвиду, діточок з такими ясними, одвертими, задоволеними очима.

Сховавши надзвичайну спокусу для дітей і ще раз та ще раз подякувавши гостеві, хазяїни затурбувались: Господи, чим же його почастувати, чим прийняти такого доброго післанця від мученика-брата? А в хаті ж не то що горілки чи чогось доброго до неї, а й сухого хліба ні шматочка.

Тоді чудодійний післанець, зрозумівши замішання господарів, з загадковим усміхом знову розв'язав свою торбу й почав викладати з неї на стіл: насамперед черевату, жовто-білу пляшку горілки, потім темно-зелену пляшку вина; далі великий буханець прекрасної пшеничної паляниці, далі добрих фунтів два ковбаси; ще далі велику скибку жовтого сиру; а на кінець товсту паперову торбинку цукерків. Тут діти, як тільки почули з вигуків батьків і брата Гаврика, що там вийшло з тієї магічної торби, не витримали й вихорем кинулись до столу, як дика татарська орда. їх знову хотіли спинити й відтягти до лахміття, але вони вчинили такий вересклий опір, що гість утрутився і залагодив конфлікт пропозицією піти на обопільні поступки: дітей розсадити на лахміттю, дати їм по шматку паляниці, по доброму кільцю ковбаси, по скибці сиру, по два цукерки; а за це вони, з'ївши це, повинні влізти під лахміття, гарно вкритись ним і зараз же заснути. На тому й стало.

Гаврикові як старшому було дано його порцію на припічку біля печі, але теж з умовою, що він там сьогодні вивчить свій друкований папірчик на завтра до школи. Бо як не вивчить, то краще б йому й на світ не родитись! Гаврик понуро прийняв цю умову й почав теж уминати гостеві подарунки.

Разом з дітьми не витерпіли й узялись ласувати й батьки з гостем. Випили по чарці, закусили так, що аж затріщала ковбаса в роті, ухопили ще по одній, та ще по одній. Юхиміз жовто-сірого став жовто-червоним, а Оксана, витерши губи ребром руки, смачно й густо розцілувала гостя в обидві щоки.

— Та й свято ж ви нам принесли, хай вас Бог благословить за нього! — сказала вона на закінчення й розчулено поклала в рот наготовлений цукерок.

Тим часом Гаврик уже давненько закінчив своє святкування і, як чесний контрагент, узявся за виконання прийнятої умови, тобто, підсунув до себе друкований папірець і почав бурмотіти з нього. Пробурмотівши за папірцем, він заплющував очі й намагався повторити напам'ять пробурмочене. Але воно, видно, не давалося, бо він безсило ворушив губами й не міг нічого з них видушити. Накінець в його повторюваному бурмотінні почали вже пробиватись нотки плачу.