Владимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне[скорочено]

— Будучи добрим учнем Сталіна, я сказав би: розуміється, прийняти їхню демократію, а не війну.

— Як??

— Не лякайтеся, — вибачливо посміхнувся Строганов. — Від прийняття до здійснення дуже далеко.

— Але ж, кажу, вони поставлять умову контролю.

— Будь ласка. Тільки хто нас може проконтролювати? Чи встановили ми економічну колектократію? Встановили. От вам один завод, от другий, спитайте робітників, як вони працюють, хто вони на заводі. Всі як один скажуть, що працюють вони вже по-новому, по-колектократичному, що вони повні хазяїни. Політичні вибори? Будь ласка: всі голосують за Сталіна.

— Так, — нерішуче сказав журналіст Зінчук, — але ж вони так легко не повірять.

— Не повірять, не треба. Пришлють нам дужчу контрольну комісію? А ми проголосимо на весь світ, що ця контрольна комісія — шпигуни, прислані для саботажу колектократії, для зриву миру. Ми їх арештуємо, вчинимо суд над ними й вони самі признаються в усіх злочинах. Нам не повірять? Хто? Політики, журналісти, інтелігенти? Плювать нам на них. Нам повірять маси, оті маси, які ненавидять своїх капіталістів. І знову тільки ми будемо у виграші, а не вони, бо масам буде ясно, що ми за колектократію, а капіталісти проти. Так, дорогий, ідея колектократії чудесна зброя, і я не буду здивований, коли Сталін візьме її в свій арсенал. Розуміється, він її гарненько розфарбує, виставить усі привабливі боки, але служити вона буде нам, нашій силі й владі.

— Так, — знову згодився журналіст Зінчук, — це правильно. Але що як капіталісти все ж таки не згодяться і не злякаються навіть, мас? Не маси ж рішають питання війни, а вони. Значить, таки війна?

— А хоч би й війна? — з гордим викликом випростався Строганов. — Ми ще побачимо, хто переможе. Росію ще ніхто не перемагав. Не переможе її й Америка. З нами вже більше мільярда людей, півлюдства. Ми маємо майже всю Азію, за два тижні після проголошення війни будемо мати всю Европу. Африка й Австралія самі впадуть нам у рот, як стиглі груші. Лишиться сама Америка. Прекрасно. Ми її за рік задушимо ззовні й зсередини. І от тобі й війна. З Росією могутній спільник, якого не мали досі жодні завойовники світу; це — велика ідея комунізму, яка двигає народами. А у капіталістів ніякої такої ідеї немає, і вони з війною чи без війни засуджені на поразку.

— А як вони візьмуть ідею колектократії, серйозно, чесно візьмуть? — тихо спитав Степан Петрович. — Чи не стане вона дужчою за ідею комунізму? Вона, кажуть автори цієї ідеї, конкретніша, наявніша, спокусливіша, зрозуміліша масам.

— Значить, капіталісти пішли б на самоліквідацію? — з цікавістю спитав Строганов.

— А що ж? Деякі їхні ідеологи вже кажуть: коли б виразно стало питання: або комунізм і з ним криваве знищення капіталістів як кляси й як людей плюс руїна світу й страждання всього людства — або трудова колектократія, себто повільне поступове переформування людського господарства на справедливих, як казав папа римський, підставах і відшкодовання приватних капіталістів за справедливою оцінкою, то вони в більшості своїй прийняли б колектократію. І стали б, може, її цінними робітниками і захисниками, хто, мовляв, знає?

— І тоді, значить, поставили б Росію на коліна, вихопили б у неї її велику місію владарки світу, звели б її на колишнє становище поплентачів Заходу? І її роздерли б на шматки? І всі ці України, Грузії, Естонії «самостійно» наплювали б на неї з лона світової федерації?

Строганов устав і, дивлячись на Зінчука гострими очима, сталево сказав:

— Ніколи цього не буде! Сталін ніколи на це не піде! Навіть деякі, не всі звичайно, наші вороги, російські емігранти, демократи й соціялісти, і ті признають йому заслугу, що він не допустив до «расчленения России». Навіть вони плюють на ту світову федерацію разом з ним.

Степан Петрович витер долонею піт на чолі й тихо, майже пошепки спитав:

— А як Сталін усе ж таки піде? Ради миру? Строганов раптом пильно подивився на журналіста Зінчука, післанця «Правди», себто Сталіна, і теж тихо сказав:

— Ви думаєте? Ви щось знаєте?

— Я нічого не знаю, — ухильним тоном відповів післанець. — Я просто, виконуючи завдання, питаю вас: як Сталін піде на це, то що ми повинні робити?

— Сталін не піде на це! — злісно вирвалось у Строганова. — Не піде, я вам кажу!

І він навіть рвонувся вбік і зробив кілька кроків до столу. Потім вмить повернувся назад, майже підбіг до Зінчука і крикнув йому в лице:

— А як він піде на це, то ми, всі руські люди… Він раптом зупинився, прокашлявся і взяв з ребра попільнички недокурену сигару в рот. Журналіст Зінчук пильно стежив за ним і ждав. Строганов глянув на годинника й злякано скрикнув: