Артур Кестлер - Ніч ополудні

«ЗА ЩО КАТУВАЛИ?» — спитав Рубашов.

«ЗА ПОЛІТИЧНИЙ УХИЛ», — зіронізував офіцер.

Рубашов надів пенсне й дістав цигарничку, в якій лишилося дві цигарки. Цього разу застукав цигарничкою:

«А ЯК ВАШІ СПРАВИ?»

«ДЯКУЮ, ДОБРЕ».

Чекав ще якихось сигналів зі стіни, але, схоже, розмова скінчилася. Здвигнув раменами, відкрив цигарничку і запалив передостанню цигарку. Знову рушив по камері. Дивно, але те, що мало відбутися, бадьорило його. Меланхолія розвіялась, у голові проясніло. Підійшов до вмивальника і вмився холодною водою. Освіжив руки до плечей, прохолодив груди. Прополоскав рота і витерся носовиком. Засвистів стару мелодію й засміявся: мелодія лунала фальшиво. Згадав, як за кілька днів до арешту хтось пожартував: «Якщо б Хазяїн мав музичний слух, він давно вже знайшов би привід тебе ліквідувати». — «Він і без того знайде», — відповів тоді Рубашов, радше жартуючи, аніж вірячи у власні слова.

Запалив останню цигарку й на свіжу голову почав розмірковувати: яку лінію вести на допиті? Почуття самовпевненості аж нуртувало в ньому, як колись у студентські роки перед іспитами. Силкувався пригадати все, що чув колись про «парову купіль». Уявляв себе в усіх можливих ситуаціях цієї купелі і подумки відзначав усі потрясіння, яких слід було сподіватися і до яких треба бути готовим, аби не дати себе захопити зненацька. Був свято певен, що нічого вони тою купіллю не осягнуть. Він не скаже нічого зайвого. Хотів, щоб допит починався якнайшвидше.

Пригадав давній сон: Ріхард і таксист наздоганяють його на локомотиві, аби переїхати його, аби помститися за обман і зраду.

«Так, я за все заплачу», — подумав Рубашов. Він хотів усміхнутися, та натомість лише болюче скривився.

Цигарка догоряла і вже припікала пальці. Кинув недопалок на підлогу і намірився розтоптати його черевиком. Але передумав, нагнувся, підняв його й притиснув до кисті руки між двома синіми жилами. Припікав руку з півхвилини, поки недопалок не погас. Лишився вдоволений: ні разу не сіпнув рукою і ні на мить не піддався пекельному болеві.

Око, що стежило за ним через вічко, зникло.

Розносили обід. Рубашова знову оминули. Не хотілося принижувати себе зазиранням у вічко, отож навіть не знав, що там давали. Але запах страви наповнив камеру, нагадуючи щось дуже смачне.

Хотілося курити. Треба було якось дістати цигарок, бо не міг без них зосередитись. Цигарки для нього були важливіші, ніж їжа. Через півгодини не витримав, затарабанив у двері. Минуло ще півгодини, перш ніж двері відчинилися. На порозі стояв наглядач із в’язкою ключів.

— Принесіть мені з в’язничної крамниці цигарок, — сказав Рубашов.

— А купони маєте?

— Я мав при собі гроші. Їх відібрали при обшукові.

— Тоді почекайте, поки їх поміняють на купони.

— І скільки для цього потрібно часу у цьому зразковому закладі? — не без іронії перепитав Рубашов.

— Якщо хочете, напишіть скаргу, — порадив наглядач.

— Але ж я не маю ні олівця, ні паперу…

— Нічим не можу допомогти. Для цього теж потрібні купони…

Злість ударила в голову, але Рубашов не втратив самовладання. Наглядач, проте, помітив, що зіниці в’язня зайнялись особливим блиском. Крізь пенсне цей блиск скидався на далекий високовольтний спалах. Це нагадало ключареві кольоровий портрет, з якого очі Рубашова світилися таким самим блиском. Ще донедавна цей портрет висів скрізь. Наглядач вишкірився старечою, злосливою усмішкою. І відступив у коридор. Та Рубашов помітив цю усмішку.

— Невже й ви почуваєте зверхність? Ви? Ходяча купа гною?

Він процідив ці слова якомога дошкульніше і зневажливіше. Тоді відвернувся й пішов до вікна.

— Я буду змушений написати відповідний рапорт, — сухо мовив старий, і двері зачинилися.

Рубашов потер пенсне об рукав і заспокоївся, навіть усміхнувся. Та цей стан відпруження тривав недовго. Він мусить знайти цигарки, інакше про жодну витримку нема мови. З півгодини він походжав по камері, тоді підійшов до стіни й постукав до сусіда:

«МАЄТЕ ТЮТЮН?»

Відповідь надійшла не зразу. Сусід якийсь час розмірковував, а тоді відповів чітко і зважено: «МАЮ… АЛЕ НЕ ДЛЯ ВАС».

Рубашов уявив собі офіцера з вусиками й моноклем в оці. Він, мабуть, дурнувато посміхається до стіни, що їх розділяє, що зараз у голові в того офіцера? Мабуть, тішиться: «Ну, що, дістав облизня?» Не виключено, що саме в цю мить у його голові снується й таке запитання: «А скільки ти, чортів виродку, постріляв моїх родичів?»