Артур Кестлер - Ніч ополудні

Взявши у камері схову валізу, він ще мусив цілу годину дожидатися свого поїзда. Зайшов до буфету і випив склянку ерзац-кави. Зубний біль не давав спокою.

Заснув у вагоні. Снилося, що біжить по колії перед паровозом. Ріхард і водій таксі визирають згори, тримаючи руки на важелях. Піддають поршням пари, щоб таки наздогнати Рубашова і розчавити його сталевою масою. Колеса шалено стугонять на рейках і накочуються усе ближче й ближче, а ноги важчають і відмовляються бігти… Прокинувся, відчуваючи нудоту. На лобі виступив холодний піт. Пасажири в купе поглядали на нього здивовано й загадково. За вікном була ніч. Потяг мчав крізь закутану в темінь ворожу країну. Справу з Ріхардом треба було ще довести до кінця. І страшенно болів зуб…

Тижнем пізніше Рубашова арештувала німецька поліція.

Він притулився чолом до ґрат і глянув униз, на подвір’я в’язниці. Ноги були важкі. У голові стугоніло. Безконечне ходіння по камері давалося взнаки. Подивився на годинника: за п’ятнадцять дванадцята. Майже полудень. Наново переживаючи епізод зі Скорботною Матір’ю, проблукав по камері цілих чотири години.

Така довга задума його не дивувала. Ці «білі сни» в одиночній камері не були новиною. Пригадав, як його приятель, голяр за професією, розповідав колись, що на другому році «одиночки» снив серед білого дня упродовж семи годин. Сплючи з розплющеними очима, він промаршував по камері 28 кілометрів. Стер ноги до пухирів, не відчувши ніякого болю.

Що Рубашова турбувало, то це надто швидке настання такої прострації. Лише перший день ув’язнення, а його вже пойняла така слабість. Раніше цей стан наступав по кількох тижнях. Знову ж, що було дуже дивним: він пригадував минуле. Хронічні камерні мрійники переважно мріють про майбутнє. Якщо пригадують минуле, то все одно втрясають його відповідно до потреб своєї мрії, намагаються бачити його інакшим, ніж воно було насправді. Хотів вгадати, які ще несподіванки приготував для нього апарат його мозку. Знав з досвіду, що зіткнення зі смертю щоразу змінює механізм думання і витворює найдивніші реакції…

Небо посіріло, виглядало низьким і обважнілим. Снігопад ось-ось мав початися. На подвір’ї, по розчищеній стежці, походжало двоє в’язнів — в’язнична прогулянка. Один із них кілька разів підряд підвів голову і, здавалося, дивився просто у вікно Рубашова. Вістка про його арешт, напевно, вже розійшлася по цілій в’язниці.

Той, що поглядав догори, був дуже худий, і навіть здаля Рубашов міг розгледіти надзвичайну блідість його шкіри. Верхня губа була розсіченою і здертою, як у зайця. Він був щільно закутаний у плащ-намет і раз у раз стягував його краї ще тугіше. Другий в’язень, що виглядав старшим, мав на плечах накинуту ковдру.

Вони не розмовляли між собою і навіть не дивилися один на одного. Хвилин через десять до них підійшов вартовий, щось сказав, і вони вслід за ним почимчикували до будівлі. Перед тим як переступити поріг, молодий чоловік із заячою губою ще раз глянув угору, в бік Рубашова. Звичайно, самого Рубашова він побачити не міг. Вікна камер знадвору були просто чорними дірами з мережею ґрат. І все ж молодик дивився на вікно шукаючим поглядом.

«Ось я бачу тебе, — думав Рубашов, — і вбий, не знаю, хто ти такий. А ти, хоч мене й не бачиш, проте своїм поглядом даєш зрозуміти, що знаєш мене. Хто ти?»

Рубашов відступив від вікна, сів на ліжко і застукав до офіцера.

«ХТО ВОНИ?»

Припускав, що сусід за стіною тяжко образився і навряд чи озветься. Але офіцер, видно, вгамувався, бо негайно ж відповів:

«ПОЛІТИЧНІ».

Рубашов здивувався. Він узяв був Заячу Губу за кримінального злочинця.

«ВАШОЇ ПОРОДИ?» — поцікавився Рубашов.

«НІ, ВАШОЇ», — відповів офіцер не без зловтішної усмішки.

Наступне речення сусід вистукав голосніше. Певно, стукав моноклем.

«ЗАЯЧА ГУБА — МІЙ СУСІД, КАМЕРА 400. ЙОГО ВЧОРА КАТУВАЛИ».

Рубашов завмер. Потім протер пенсне, яке зняв раніше і яке вживав для перестукування. Хотів спитати «ЧОМУ?», але вистукав «ЯК?»

«ПАРОВА КУПІЛЬ», — пояснив сусід.

Рубашова не раз катували в Німеччині, переважно били, Але про «парову купіль» він лише чув. Знав із власного досвіду, що будь-які муки можна стерпіти, якщо заздалегідь знаєш методи катування, тобто знаєш, чим кат орудуватиме. В такому разі вимагалося лише одного — витримки, як під час хірургічної операції, наприклад, зуба. Найгіршим було невідоме, коли жертва не могла передбачити своєї реакції, а отже, й не могла обрахувати силу спротиву. Зроджувався страх, що під тиском того невідомого скажеш щось таке, чого вже ніколи назад не вернеш.