Артур Кестлер - Ніч ополудні

— Я вважаю, — відповів Ріхард, — що людям слід говорити правду, бо вони її й так знають. Брехнею прихильності не здобудеш.

— Останній з’їзд партії, — вів далі Рубашов, — у своїх резолюціях зазначив, що партія не зазнала поразки, а лише здійснила стратегічний відступ, отож змінювати дотеперішню політику немає жодних підстав.

— Але ж це нісенітниця! — вигукнув Ріхард.

— Якщо ви й далі продовжуватиме в такому стилі, — зауважив Рубашов, — то нам лишається тільки перервати розмову…

Якийсь час Ріхард мовчав. У залі почало сутеніти. Контури херувимів і голих жінок на стінах зробились м’якими і тьмяними.

— Даруйте, — лагіднішим голосом озвався Ріхард. — Я хочу лише сказати, що керівництво партії помиляється. Ви говорите про «стратегічний відступ», тимчасом як половина наших людей наклала головами, а ті, що вціліли, аби лиш вижити, юрбами перебігають до ворожого табору. Резолюції, що ви їх складаєте десь там нагорі, тут просто незрозумілі…

Постать Ріхарда в сутінках робилася дедалі невиразнішою. Після короткої паузи додав:

— Бо, за вами, виходить, що минулої ночі Анна теж зробила «стратегічний відступ». Щось воно не так, як ви кажете. Ми живемо тут, як у джунглях…

Рубашов приготувався слухати довшу тираду, проте Ріхард замовк. Темрява заповнювала залу доволі швидко. Рубашов зняв пенсне і потер його об рукав.

— Партія ніколи не помиляється, — сказав він із притиском. — Ви і я можемо помилятися, але партія — ніколи. Партія, товаришу, це щось більше, ніж ви, і я, і тисячі нам подібних. Партія є втіленням революційної ідеї в історії. А історія не визнає компромісів і вагань. Невпинна і безпомильна, вона простує до мети. На кожному закруті вона викидає зі свого русла бруд і трупи утоплеників. Вона знає свій шлях, вона — безпомильна. Той, хто не має абсолютної віри в історію, не може належати до наших лав…

Ріхард мовчав. Опираючись на руки, непорушно дивився на Рубашова. А цей декларував далі:

— Ви відмовились поширювати наш матеріал, отже, ви заглушили голос партії. Натомість ви поширювали брошури, в яких кожне слово було шкідливе й облудне. Ви писали: «Рештки революційного руху і всі сили, ворожі до тиранії, мусять об’єднатися; треба забути наші внутрішні суперечки і почати спільну боротьбу наново». Неправильно. Партія не сміє співпрацювати з поміркованими. Бо вони вже сто разів зрадили нас і зрадять знову. Той, хто йде з ними на компроміси, закопує революцію в землю. Ви писали: «Коли дім горить, обов’язок кожного — допомогти гасити вогонь. Якщо ми будемо й далі сперечатись довкола доктрин, ми всі згоримо на попіл». Знову ж невірно. Ми гасимо вогонь водою; інші — олією. Тому спершу слід з’ясувати, який спосіб правильний, а не сліпо об’єднувати пожежні бригади. Політика — річ складна. Політику не можна формувати за допомогою емоцій. Курс партії чітко визначений, як вузенька стежка у високих горах. Найменший ухил зі стежки вправо чи вліво — і необережний летить у провалля…

Ріхард сидів нерухомо у попередній позі.

— Так, щодо цього я не маю жодних заперечень, — мовив він нарешті; його голос звучав розчаровано й змучено. — Все, що ви кажете, є безсумнівною правдою. Й аналогія зі стежкою в горах надзвичайно вдала. А проте я знаю одне — нас розбито. І ті, що вціліли, втікають геть. Мабуть, тому, що на нашій стежці дуже холодно. А наші вороги… Так, наші вороги захлинаються звуками оркестрів, маршують у повені прапорів і спочивають у затишку домашніх вогнищ. Перш ніж розгромити нас, вони робили те саме. Може, тому вони й виграли.

У залі вже геть стемніло. Не видно було навіть руки Скорботної Матері. Задзеленчав дзвінок — раз, потім вдруге. Дзеленчав різко, проникливо, сповіщаючи нечисленних відвідувачів, що вони мають іще чверть години. Рубашов знову глянув на годинника. Мав іще передати рішення центру, й побаченню кінець. Та перш ніж завершити справу, хотів остаточно переконатися, чи цей юнак розповів усе, що мав розповісти. Зрештою, хоч би що Ріхард тепер казав, він, Рубашов, рішення змінити не може. А все ж хотів, щоб хлопець виговорився.

Обриси Ріхардової постаті робилися невловимими. Він непомітно відсунувся від Рубашова ще далі. Рубашов випростався. І відчув раптом біль у верхній щелепі. Скоріш за все — зіпсутий зуб. Ріхард мовби здогадався про все й запитав:

— Що я маю тепер робити?

Рубашов намацав язиком хворий зуб і ледве стримався, щоб не помацати його пальцем. Тихо, але чітко сказав: