Артур Кестлер - Ніч ополудні

Ріхард оповідав детально, щоб Рубашов якомога швидше вникнув у їхні зв’язки і справи. Наївний Ріхард! Він не здогадувався, що Центральний Комітет мав у їхньому осередку таємного інформатора, від якого Рубашов уже знав усе, розказане Ріхардом. Він не здогадувався також, що цим довіреним був його приятель, кіномеханік. Тим більше він не здогадувався, що цей приятель мав інтимні зв’язки з його дружиною Анною, заарештованою останньої ночі. Про все це Ріхард не знав нічого, зате Рубашов знав. Партія була пошматована, але її розвідка й відділ контролю функціонували. Це була чи не єдина ділянка, на якій відчувався рух. І очолював цю ділянку сам Рубашов. Зрозуміло, й про це Ріхард не знав нічого. Він знав лише одне: Анну заарештували, проте його доля незмінна — розповсюджувати й надалі листівки та виписувати гасла на стінах. Він знав також, що Рубашов був товаришем із ЦК, отож йому можна довірятись, як батькові. Член партії, однак, не смів виказувати своїх почуттів, не смів зраджувати людських слабостей. Бо той, хто мав м’яке серце й відкриту душу, мусив бути усунутий від справ, відставлений убік, викинутий із партії у самоту й позаорганізаційну темряву…

З коридору почулися кроки. Рубашов підійшов до дверей, зняв пенсне і глянув у вічко. Двоє вартових, підперезаних шкіряними ременями, з револьверами на боках, провадили молодого селянина. Позаду них чвалав наглядач зі зв’язкою ключів у руках. Одне око селянина було підбите синцем і запухле; на верхній губі виднілася засохла кров. Минаючи двері Рубашова, селянин витер рукавом носа, з якого звисала червона крапля. Його обличчя було пласке й невиразне. Десь далі, за полем зору Рубашова, відчинилися двері й за мить із гуркотом зачинилися. Двоє вартових і наглядач повертали назад самі.

Рубашов знову рушив по камері. Здавалося, знову сидить на округлій оксамитовій софі, а поруч із ним — Ріхард. Здавалося, знову все заполонила тиша після звіту молодого німецького хлопця.

Ріхард сидів нерухомо. Долоні тримав на колінах і вичікував. Схожий був на людину, яка щойно висповідалася і тепер очікує від священика мудрого повчання.

Рубашов якийсь час розмірковував, тоді мовив:

— Гаразд. Це все?

Хлопець кивнув головою. Адамове яблуко на його горлі знову перекотилося з місця на місце.

— Мені у вашому звіті не все зрозуміло, — сказав Рубашов. — Кілька разів ви згадували листівки й брошури, які виготовляли самі. Ми знаємо про них. Їхній зміст неодноразово зазнавав критики. Як ви знаєте, там є кілька фраз і абзаців, абсолютно неприйнятних для партії…

Ріхард подивився на нього налякано і почервонів.

— Крім того, — продовжував Рубашов, — кілька разів ми висилали вам затверджений і схвалений нагорі матеріал для поширення. Був там зокрема і журнал малого формату — офіційний орган партії. Настільки я знаю, ви всі посилки отримали.

— Так, — погодився Ріхард.

— Але ви їх не розповсюдили. Ви навіть словом не згадали про це у своєму звіті. Замість надісланого вам матеріалу, ви поширювали речі, написані вами самими; речі, не перевірені й не апробовані партією.

— Т-так, — видушив із себе Ріхард.

Рубашов глянув на хлопця уважніше. Лише тепер він помітив, що той заїкається. «Дивно, — подумав Рубашов. — За два тижні це вже третій партієць, який заїкається». Щось забагато у партії людей з усіляким ґанджем. Чи це зумовлюється обставинами, у яких ми працюємо, чи, може, партія сама висуває калік…

— Ви м-мусите з-зрозуміти, товаришу, — тон Ріхарда був розпачливий, — що суть вашого пропагандистського матеріалу розходилася з дійсністю, б-бо…

— Говоріть тихіше, — обірвав його різко Рубашов, — і не повертайте голови до дверей…

Високий молодик у чорній уніформі зайшов разом із дівчиною до галереї. Дівчина була білява й добре збудована, хоч трохи повнувата. Він обнімав її за талію, в той час як її рука спочивала на його плечі. Вони не звернули жодної уваги на Рубашова і його співрозмовника, зупинившись навпроти летючих херувимів, спиною до софи.

— Продовжуйте, — мовив Рубашов спокійним, низьким голосом й інстинктивно витягнув із кишені цигарничку. Враз спохопився, що у музеї курити заборонено, і сховав цигарничку назад до кишені. Ріхард сидів, мовби спаралізований електричним ударом, вирячивши очі на пришельців.

— Продовжуйте, — повторив Рубашов тихим голосом. — Ви заїкалися в дитинстві? Відповідайте. І відірвіть свої очі від них.

— Д-деколи, — витиснув Ріхард.