Артур Кестлер - Ніч ополудні

У вухах дзвеніло, гуло. Шум змішувався з м’якими голосами, але він не міг з’ясувати, чи то вони линуть із коридору, чи то він опинився у стані галюцинації. «Це, мабуть, від зуба, — подумав Рубашов. — Треба буде таки попроситись до лікаря. Завтра. А поки що треба все обдумати. Насамперед треба знайти причину помилок партії. Всі наші концепції були правильні, але результати — хибні. Це хворобливе сторіччя. Ми діагностували хворобу з мікроскопічною точністю, але щоразу, коли ми бралися за хірургічний ніж, з’являлися нові болячки. Наша воля була непохитна й чиста; наша концепція мусила б викликати в усіх народів щирий захват. А тимчасом нас усі ненавидять. Чому ж ми стали такими одіозними й ненависними? Ми несли вам правду, але в наших устах вона обернулась брехнею. Ми несли свободу, але в наших руках вона перетворилася на батіг. Ми несли життя, але там, де лунає наш голос, сохнуть дерева й опадає листя…»

Рубашов затремтів. В уяві постала фотографія делегатів першого з’їзду партії. Делегатів увіковічено за довгим столом. Одні сиділи, спершись ліктями на сукно столу; інші — склавши руки на колінах. Майже всі мали цапині борідки і всі серйозно дивилися в об’єктив апарата. Над головою кожного делегата було біле коло з цифрою, а навпроти такої самої цифри на білому полі під фотографією стояло прізвище.

Всі делегати виглядали поважно. Лише у вузеньких татарських очах ватажка світилася хитрість і легенька усмішка. Рубашов сидів праворуч від нього, блискаючи зіницями крізь пенсне. Хазяїн сидів у кінці столу, важкий і квадратний. Усі вони виглядали як члени міської Ради на засіданні, хоч насправді були моторами найбільшої революції в історії людства. Так, вони були групою людей цілком нового типу — войовничими філософами. Вони спізнали всі в’язниці Європи. Вони мріяли про владу, щоб за її допомогою скасувати владу взагалі. Вони мріяли про панування над людьми, щоб визволити їх з-під будь-якого гніту. Усі їхні думки втілилися в реальність. Усі їхні мрії збулися. І де вони тепер, ці люди? У їхні мізки, що змінили курс світу, вліплено певну кількість свинцю. Одних застрелено в лоб, інших — у потилицю. Лише двоє чи троє зостались живі, поневіряючись десь по світі, спустошені й викінчені. Та ще він. І — Хазяїн…

Рубашов змерз. Страшенно хотілося закурити. Заплющив очі. Картини з минулого змінювали одна одну, ніби невидима рука вставляла їх у проектор мозку і враз витягала, не даючи глядачеві схопити усіх подробиць. Одна картина затрималась трохи довше. Бельгійський порт. Малий Леві з невеликим горбом на спині й неодмінною люлькою у зубах. Навіть тут, у камері, мовби запахло причалами. Запахло мішаниною цвілої морської трави й бензину. Долинув музичний передзвін годинника на вежі. Привиділись вузькі вулички, що їх підмивали численні затоки, над якими сушили свою білизну портові повії.

Це було через два роки після зустрічі з Ріхардом. Між прибуттям до Бельгії і Скорботною Матір’ю минуло два роки. Рубашов побував у руках гестапо. Його били щоночі, — але він уперто заперечував усі підозри і звинувачення. Йому вибили зуби, пошкодили слух, викрутили руки, але він мовчав або заперечував. Тижнями його тримали у «псярні» — маленькій холодній камері, де можна було стояти лише на чотирьох і скавуліти від болю в усіх частинах тіла. Та він не піддавався. Слідчі так нічого й не витягли з нього. Скільки разів він втрачав свідомість і скільки разів його відливали холодною водою! Та отямившись, він просив цигарку і ще затятіше заперечував усі закиди. Здавалося, вся поліційна машина німецької диктатури обрушилася на нього, а проте він витримав, його звільнили й літаком відправили на батьківщину в обмін за пійманого там їхнього агента. Вдома його зустрічали як героя. Грали оркестри, маяли прапори, маси народу вітали його революційними окликами. Навіть сам Хазяїн кілька разів узяв участь у цих святкових масових вітаннях.

Рубашов пробув за кордоном досить довго. Повернувшись на батьківщину, застав там чимало змін. Половини старих колег — тих самих, увічнених на фотографії, — уже не було в живих, і навіть сама згадка про них вважалася злочином. Їх можна було згадувати хіба що з прокльоном, новим різновидом лайки. З них усіх у пошані залишився лише той один, із татарськими очима, що встиг вчасно померти власною смертю. Його шанували як Бога-отця, з Хазяїна — як Бога-сина. Хоч кружляли чутки, що Хазяїн підробив заповіт Бога-отця і лише таким чином став спадкоємцем.