Роман Иванычук - Сліди на піску

Я тоді гостював у мого приятеля доцента Львівського університету Івана Оксентійовича, який керував у Криворівні студентською фольклорною практикою, й коли заграли музи5ки, взяла мене охота, і я поквапився до клубу. Взяв до танцю гарненьку дівчину й пішов у круговерть, вибиваючи «трясунку»; музики грали довго, я, навчений змалку, танцював уміло, й дивувалася моя партнерка, що міський пан такий удатний до «гуцулки»; я їй сказав, що сам походжу з гуцульського роду, в що їй, видно, важко було повірити, й вона спитала наївно: «А чому ви не в кептарі?»

Цього літа перед тим, як податися в Криворівню, я поїхав з Любкою до Красноїлля на храмовий празник в день Петра і Павла, щоб вона побачила музей Гната Хоткевича – колишню читальню, в якій славетний бандурист і режисер зі своїм Гуцульським театром ставив колись знамениті вистави, а ще хотілося мені, щоб міська пані, моя Любка, подивилася на гуцульську вберю, в яку нинішні горяни ще одягаються на храмові празники.

А були ми обоє гірко розчаровані: та неповторна народна ноша – кептарі, крисані, тайстри, череси – давно вийшли з ужитку, людям стали вони задорогі й було в них надто душно, і я з прикрістю дивився на корінних гуцулів і гуцулок у джинсах, міні-спідничках, картатих сорочках навипуск і крамних кибатах; Любка була невдоволена, й мої міркування про те, що цивілізацію ніщо зупинити не може, не надто її втішали… Директор музею Гната Хоткевича зробив нам несподіванку: одягнув мене й Любку в гуцульський стрій і сфотографував, та це ще більше знеохотило мою кохану: кому потрібні такі травестії, коли в побуті подібна вберя вже не існує?

Ну а тоді, коли я витинав «гуцулку» в світлиці Якіб’юка, все ще було по-старому, й тому питала в міського пана криворівенська красуня, чому він, родовитий гуцул, не в кептарі… Спітнілий від шаленого шарварку, я подякував дівчині та музи5кам й пішов віддихатися на другу половину хати, яка була тоді лише прообразом музею Франка. Поважний вуйко, внук Якіб’юка, провів полою сардака по лавиці, запрошуючи в такий спосіб сісти, він цмулив люльку й мовчав, привітно позираючи на мене; потім, кивнувши рукою на Франкове ліжко, проказав тоном знавця, як це й пасувало завідувачеві музею: «То був великий чоловік!» й знову надовго замовк і аж за якийсь час ні з того ні з сього почав розповідати притчу, яка, очевидно, була невід’ємним компонентом його екскурсійної розповіді… Отож послав Господь з неба три іскри, які мали на землі прославити ім’я Боже. Одна іскра запалила людей до битви за віру Христову, й много людей загинуло в тій війні; друга, помщаючись людям за гріхи, дотла спалила села й міста, а третя впала в серце простому чоловікові, й він став великим письменником, який своєю працею просвітив запроторений у темряву край. І був цим чоловіком Іван Франко.

Більше нічого не вмів мені оповісти Якіб’юків онук – бо й що можна було ще додати до образу Франка?

Ми з Любкою оглядали музей, а я думав: чому ж то Господь за мого життя послав на нашу землю тільки дві, злочинні, іскри, а третьої ми ждемо, ждемо й діждатися не можемо? Чи то така вимога нової цивілізації, яка прийшла до нас у військових мундирах, у смокінґах, джинсах, а теж у куфайках і кирзаках – озброєна, жорстока й бездуховна? А чому ж то і я відрікся від традиційного кептаря, в якому вийшов колись до людей рудоволосий хлопчина з Нагуєвич із Божою іскрою в серці?

З музею Франка ми вийшли святкові, очищені в душах від буденного накипу, й може тому мені, а, певне, й Любці, здалося, що синій колір гір став густішим, гейби оксамитним; схили гір здалися стрімкішими й такими близькими, що можна доторкнутися до них руками й збирати в жмені хатки, що скочувалися до Черемоша, й бавитися ними, немов діти іграшками, а мініатюрна хижа мольфара Ілька на лисому вершечку Кливи уподібнилася до лелечого гнізда; із схилів зусібіч струменіли потічки, добираючись до ріки, немов кров із капілярів велетенського тіла до серцевої вени; гори, село і люди були такі самі, як і тисячу років тому – вони на мить явилися нам із предковічного минулого – тіні забутих предків – й далі жили своїм первісним життям, не помічаючи нас і дивуючи своєю натуральністю: допитливими дітьми, поважними чоловіками, фудульними мотронами з люльками в зубах, таємничими мольфарами й лукавими гадєрками, лицарями, які завше ходили тут – від опришків до упівських партизанів – оберігаючи свій край; тут зяяли в ізворах моторошні печери з Довбушевими скарбами і поростали мохом та бур’янами бандерівські криївки з тлінними останками загиблих воїнів; цей край завше пишався красою природи й витворами людських рук та мозку, тут завжди буяли молодість і любов: жінки знемагали ночами, очікуючи коханців, а чоловіків не спиняли ні повені, ні градобої, ані буреломи, коли вони втрапляли у сліди красунь; на криворівенське диво приїжджали з далеких сторін дивитися й користати з нього захланні чужинці, які полишали місцевому люду руїну й страшні хвороби; сюди приходили з великих міст мудреці набиратися вражень й дарувати народові величаві витвори своїх талантів; тут диктував синові Андрієві безсмертні твори спаралізований Франко, Коцюбинський писав свою найкращу повість, а Хоткевич перемінював простих парубків у знаменитих акторів, – у Криворівні завше творилося нице ницими, а велике великими людьми, які – й одні, і другі – неодмінно покидали цей край, а залишалися тут народжені: опришки стріляли з крісів на Ігреці, намагаючись налякати весь світ, а упівські партизани сторожко стояли на варті біля своїх криївок; тут білоголовий хлопчина при сяйві місяця гріховно приглядався до білого тіла майбутньої княгині, а хтива молодиця кликала до себе на ніч жовтодзьобих юнаків – був цей край для всіх гостинний і водночас чужий, невпізнаваний, і ми з Любкою розуміли, що явився він нам для оглядин, немов чарівна касетка, однак вжитися в ньому ми не зуміємо так само, як неможливо перемінити музей на готель…