Роман Іваничук: Сліди на піску

Усі мої мандрівки – то немовби прощання з тими краями, де я викохався й серед яких здавався самому собі вічним, мов ті хімчинські пагорби, що колись мені, малому, заступали дороги, стежки й вивози до таємничого, сповненого загадок та несподіванок гірського пасма, яке лише у сніжні зими прозирало крізь безлисті ліси до мого Трача величними білими банями, що підпирали славу сизого неба, тримаючи на собі його ваготу. І якби не вони, то й не знати, що сталось би із моїм Трачем, а ще й з Хімчином, Коростами, Цуцулином – напевне, те небо затопило б каламутною повінню весь мій дитячий рай, захований у байраках, видолинах і мочулах, й може, лише в погожі дні спливали б над туманами кучеряві острови верховіть бучин, дібров, березин та ковчеги лисих пагорбів…

І здавався я собі таким самим невмирущим, як ті живі струмки, що переплелися повсюдно в моєму краю, а на низовинах, ген поза Трачем, де плине підступний і примхливий Прут, струмки зливалися в бурхливі потоки й спливали до славної покутської ріки, щоб разом з нею загубитися в далеких морях, таких же вічних, як і я. Однак мене ніколи не цікавили незнані води, вони існували поза межами мого реального й уявного світу – але ж бо починалися із струмків і потоків, що спливали на доли із підніж біловерхих гір, які ховалися за трацькими лісами, – ті джерела й витоки завжди були для мене загадкою, й коли настав час, я переступив хімчинську межу і днищами глибоких ізворів подався у незвісті, де збагнув не свою, а моєї землі вічність.

Й коли згодом та усвідомлена власна короткочасність й тимчасовість на вічній землі стала для мене тривожно відчутною, я вибрався з моєю Любкою в гори, щоб ще раз побачити їх зблизька, може, й востаннє, хоч ніяк не міг повірити в те, що десь у розколинах Карпатських гір зачаївся момент моїх прощань…

Цього літа ми вдруге приїхали відпочивати до Косова над Гук й чомусь цим разом не відчули тієї тихої радості, що панувала серед нас минулого року, і дивно нам було, чому так сталося, бо ж не прохололи ми і наша любов не пригасла, а що змінилося, не могли відгадати; пояснювали це, кожен для себе, тим, що повтор – то лише копія первісного враження, і взагалі ніщо в житті ніколи не повторюється…

Погода в горах була така сама розкішна, як і колись, плоский камінь, обіч якого вирував водоспад, не розколовся, не надщербився, і каньйон, пробитий Рибницею, не змілів, навпаки – став гейби глибший, запаморочливіший, і коріння смерек, схожі на пазурі велетенських грифів, завузловатилися ще густіше на стінах каньйону, ще щільніше обплели їх, щоб не осунулися, не осипалися піском на дно провалля, і вічний шум борів і текучих вод так само зливався в безнастанний гул, без якого світ оглух би, занімів, а жива Рибниця стала б мертвоводним Стіксом; так які ж то переміни тут зайшли, що повітря над Гуком гейби схолодніло, що зчорніла синява прилеглих до річки смерекових борів, і ми обоє відчули якусь непоправну втрату, а що згубили, не могли втямити і аж за кілька днів збагнули, чого нам забракло: плоский камінь над Гуком став для нас безлюдний – не сидів на ньому цього літа білоголовий хлопчик, який минулого року з ранку й до обіду ловив вудочкою мересниць для свого котика, й без якого світ збіднів, спіснів, змерк, ніби ми раптом втратили пам’ять про своє дитинство, ця втрата заступила нам контури майбутнього, які не могли проникати із незвіданої далини без тями про минуле…

Хлопчик не приходив над Гук ні першого, ні другого, ані третього дня – напевне, пішов наздоганяти свою зрілість, й, не чуючи більше його милого щебетання, ми зрозуміли, що наше дитинство разом з ним віддалилося на незмірні гони, то, щоб не втратити неперервності буття, ми повинні віднайти своє власне минуле, бо не існує півжиття, а тільки монолітна його цілість від першої до останньої миті.

Й сказала Любка: «А чи не помандрувати б нам до Криворівні, я там не була десятки літ…» – «Й мені давно не стелилася туди дорога», – відказав я. Ми вирушили пішки через Старий Косів, Соколівку, Яворів й півдня йшли, поки не опинилися на Буковецькому перевалі, звідки могли б злетіти в пропасну видолину над Черемошем, якби відштовхнулися від Писаного Каменя, що бовванів на обрії головатою банею й до якого бігла вузька стежка по голому хребті…

Ми зупинилися на гострому гребені хребта, що протягнувся від Писаного Каменя, перетяв проїжджу дорогу, здибивши на ній горбатий перевал, й побіг до східного обрію, оперізуючи крешем велетенську чашу, в якій – якби не срібна нитка Черемошу, що звивався у запаморочливій глибині попід прямовисними скелями – не було видно дна; із стрімких схилів бігли у пропасть чепурні рублені хижі, схожі на яворівські сувеніри, нестримно скочувалися вниз, зчеповзали із кам’яного ґрунту, й дух запирало в грудях від страху, що вони не зможуть стримати свій біг і розлетяться на тріски, зударившись об скелі за рікою.