Віктор Гребенюк - Тетрамерон

– Владико, а де ж ризи??

Замовк ураз радісний гомін.

– Де ризи, владико?

Риз не було. Перетрусили ще раз усе – нема.

– Владико?

Архієпископ Ігнатій сів і заплакав. Так… Так… Він сам в усьому винен: він сказав начальникові табору про все – і про ліхтар, і про корогви, і про потир, і про антимíнс, той записував за ним слідом, а сказати про ризи – забув. Яка ж відправа без риз, тим більше великóдня?…

Владика схлипував, а всі надломлено мовчали.

Врешті хтось несміливо:

– А мо’, ще раз піти… попросити?…

Ні, марно й сподіватись. Удруге вони нас не послухають. Та й порозходились вони вже всі: і начальник, і зам – лишилась тільки охорона.

Що ж, не сталось…

Ніхто із зажуреної братії не помітив, як із каземату вислизнув Азарт.

Так само тихо за якийсь не вельми довгий час він з’явився перед ними і висипав лантух червоних парчевих риз.

Антирелігійний карнавал удався на славу. Секретар ком’ячейки був перевдягнутий у попа, у такого пописька, як то все малюють у «Войовничому безбожникові»: товстий, нечесаний, із хрестищем на пузі, в одній руці кадило, у другій – сулія [7] Сулія – велика пляшка, бутиль. сивухи. А вони, комсомолята, перевдягнені в чортів, стрибали навколо й на попове «Христос воскрес!» верещали: «Брешеш як пес!» – і реготали.

Так вони пройшли цілим містечком, жахаючи перехожих: одні отетеріло стояли, інші ж, дрібно хрестячись, ховалися за ворітьми, – сказано, відсталий елємент. Та вже хоч мовчать, а як недавнечко місцева комсомолія хрести виривала на гробках і скидала на одну купу – ото наслухались «елєменту»: і плачів, і прокльонів. Аж мусили в ЧК зводити декого, так що вони звідтіля й не вернулись. Тож тепер тихо сидять, жують свої паски.

А вже як пройшли й проскакали усім містечком, вернулися знов до клубу – на танці. Клуб – донедавна церква була, ще ікон усіх не порубали, ще лежать купою в кутку. Розлили сулію сивухи (це щоб її вигнати, хрести із гробків палили), Сенька вже й гармошку розтяга, вже бігають пальці по клавішах.

Танці! Хто ж із молодих, та ще й під чарчину, відмовиться потанцювать! Що то за радість! Що то за втіха! Що то за діло молоде! Аби лише було до пари.

– Кадриль! – вигукнув хтось – і всі хутко стали, пара до пари, хлопець із дівчиною.

І тут найменшенька серед них, Зінька, лишилась сама. Її ще рідко беруть до танцю, і тут усі попарувались, лишилась сама.

Та Зінька – метка дівч и на, пальця в рот не клади: роззирилась туди-сюди – і прожогом до купи образів. Схопила того, що нагорі, – хто це? мужик? Мужик! І стала з іконою до кадрилі, наче з кавалером, попідручки.

Всі реготнули: ну Зінька! ну бой-дівка! Настояща комсомолочка! – і в танець.

Та щось усі танцюють, здіймають куряву, перебирає кнопки Сенька-гармоніст, а Зінька стоїть як укопана. Пари обминають її, штовхають у танці – а Зінька стоїть. Кінчилась кадриль, усі порозходились – а Зінька стоїть.

Рипнула гармонь. Усі – кружком Зіньки:

– Гей, гей, ти що?

– Зінь, Зінь, що з тобою?

– Зі-ню! Ти що, як статуя, Зінь?

Але комсомолочка з «кавалером»-іконою стояла незрушно, дивлячись великими очима в нікуди, зблідла, і її справді можна було сприйняти за статую, якби не легенький подих.

Хтіли забрати ікону – та вона міцно-міцно тримала її, наче зрослась з нею.

Хтось побіг по фельдшера.

Фельдшер прийшов, оглянув і наказав покласти Зіньку на носилки. Не було носилок, поклали на ряднину – усе, як статую, і наче статую, занесли додому, через містечко.

…Немов статуя, вона лежала вже кілька день. Не говорила, не їла, не пила – навіть не розтуляла вуст. Не кліпала, тільки все дивилась невідь-куди широко розплющеними очима, страшним, дивовижним поглядом. Часами здавалося, що мертва, лишень ледь-ледь помітний подих виказував життя в цьому скам’янілому тілі. Та міцно-міцно тримала ікону того бородатого святого. Міцно-міцно, що годі було й порушити, не те що забрати з її маленьких, тендітних рук.

Лікарі не знали, що вдіяти. Приїхав один, другий, ще цілий консиліум. Дивилися й розводили руками: медицина безсила.

Уся ком’ячейка вельми журилася Зіньчиною бідою, всі ходили понурі, як у воду опущені.

І тоді вирішили покликати батюшку.

Батюшку?!

Якого ще батюшку?!

Ви що, комсомолята?! Отого батюшку, нечесаного, з хрестиськом на пузі, що знай лише дурить темний пролетаріят? Отямтесь!

Проте на п’ятий день таки покликали батюшку.

Отець Гервасій, у старому потертому підрясникові, прийшов негайно, бо всеньке містечко тільки й гомоніло, що про Зіньчину дивну хворобу. «Ото її Бог покарав», «Так їй і треба, гаспидському сплоду», – цокотіли молодиці. А він і хотів прийти, але ж знав, що не пустять. Сидів, чекав, молився – покликали.