Віктор Гребенюк - Тетрамерон

Доспівав – і вже аж тоді осунувся на руки побратимові й той, підтримавши, поклав його собі на коліна.

– Гнатишак! Гнатишак! Schnell in den Schützengraben! Негайно в окоп! – почулося німецькою, а потім українською.

Але Гнатишак, обнявши тіло Василенка, все співав і співав колядок, наче удвох, ні – таки удвох, і, либонь, вони удвох отак і на небі співатимуть: довго, довго, бо знають же силу-силенну тих колядок, і не перестануть співати, доки не згадають останньої, а там буде знову Різдво, і вони співатимуть – без числа, без числа, без міри…

Вічно.

«Ніколи. Більше ніколи. Обіцяю Богові перед тобою, владико», – зі щирим почуттям сказав ведмежатник Азарт.

«Господь і Бог наш Іісус Хрістос благодатію і щєдротамі Своєго чєловєколюбія да простіт ті, чадо Азаріє, вся согрєшенія твоя…» – прорік як належить владика Ігнатій.

Чудно й дивно звучали слова сповіді під низенькими склепіннями далекого північного монастиря, де тепер безбожники влаштували концтабір. Чудно й дивно, бо один в’язень сповідував другого. Один – архієпископ, якого запроторили сюди, бо не співпрацював із владою, другий – злочинець, який зламує сейфи. Він удруге за своє довге кримінальне життя попався й «мотав строк» разом з політичними.

«Коли сповідався востаннє?» – спитав його владика. Востаннє Азарт сповідався, коли мотав строк попереднього разу, ще за царя, в тюремній каплиці, бо так було треба, бо перед Великоднем усі тюрміяни тоді мусили посповідатись.

Але тепер – усе інакше. Азарта кілька ночей мучили тяжкі сновидіння: мовби падає на нього все, що коли вкрав, падає, падає без кінця, він уже весь покритий тим барвистим, яскравим мотлохом, сиплються гроші, сиплються діаманти, він уже задихається, а гора все більшає й більшає, він кричить, волає по допомогу, але його крик одразу гасне в тій купі коштовного лахміття й дорогоцінної ламані. І щоразу, коли відчував, що вже ось-ось помре, задихнувшись, долинає звідкись голос: «Є надія. Кайся!»

Тому-то Азарт вирішив попросити владику Ігнатія про сповідь. Завтра Великдень, тож тим краще. Владика не мав ані облачення, ані хреста, проте відвів Азарта в куток каземату й посповідав. Сталася, щоправда, кумедна прикрість: коли сповідник спитав – «Як твоє ім’я?», каянник зопалу відповів – «Азарт». – «Як-як?» – здивувався владика. – «Азарт… Чи то пак… Азарій». Він так давно не чув свого імені, а тільки кличку, що вже й сам не раз забував, з яким ім’ям його хрестили.

Архієрей посповідав, але не причастив. Не було ні чаші, ні вина, ні хліба. Проте все це мало бути . Невдовзі.

Владика Ігнатій кілька разів щиро просив начальника табору, а вся христобратія ревно молилась, аби раз, один-єдиний раз – на Великдень – їм видали і чашу, і корогви, і хрести, що зберігаються у сховищі табору як музейні цінності, й одмикнули церкву – один-єдиний разочок! – та дозволили відслужити всенічну, а всім охочим ув’язненим взяти участь. І, певне, такою щирою була молитва владики, і такою ревною – христобратії, а ще, мабуть, якісь тонкощі політичного моменту, що все це їм урешті-решт дозволили. Тепер владика Ігнатій, та кілька священиків усіх рангів, та декілька дияконів, і чималий хор обговорювали деталі такої незвичайної пасхальної всенічної – на далекій околиці безбожної країни, де віють хуртовини і не відступають морози.

Азарт блаженно розтягнувся збоку й на душі було так святково прибрано, заметено, випрано. І якось аж трішки порожньо в голові, як бува часом від ковтка легенького хмільного. Він солодко уявляв собі цей хресний хід навколо церкви посередині табору, як не раз із батьком ходив ще підлітком: розтинає темряву ліхтар попереду, колишуться корогви, «Воскресеніє Твоє, Христе Боже…» співає слідом за панотцем уся процесія, та й хóроше так!.. Далебі, й цього разу буде хóроше, ще навіть краще, бо яка ж це велика Божа милість на них: пасхальну всенічну дозволили червоні комісари, та й не де-небудь – у таборі. А на тій всенічній владика причастить його, прощеного, і вже не мучитимуть його лихі сни, і взагалі – вже більше ніколи, ніколи… Зав’язав.

Обговорили, що мали обговорити, і пішли до хранилища по все, чого просили і що їм пообіцяли. Незабаром повернулися з радісним гомоном: таки не обманув начальник табору, слава Тобі, Господи! Буде, буде, буде в них великодня служба! Вернулися з кількома лантухами «музейних експонатів»: тут ось і ліхтар, і чаша для причастя, тут, гляньте, браття, і корогви, і…