Ирина Жадан - Квіти терену

Як відповідальна за протоколи, я досить часто, найбільш — по телефону — спілкувалася із нашим керівником, назвемо його Аполлоном Петровичем. Відмінниця ще зі школи, я старанно сортувала нотатки, зшивала докупи аркуші з якимись текстами, складала протоколи засідань. Усе там видавалося мені якимсь казковим, несправжнім — і вірші про те, що трапилося «одного дня, трохи солом’яного…», заради яких кремезний коваль приїздив із сусіднього міста, і дорослі жінки, які вдавали з себе дівчаток із бантиками, і художник, схожий на кочівника, який протягом тижня у підвалі театру малював декорації, плакати та афіші, а щонеділі, пронизуючи нас блискучими очима, кидав у зал гарячі злі вірші, наче розтрощені на тверді рядки його гострими міцними зубами.

У будні мене це не обходило. Я жила звичайним життям вісімнадцятирічної дівчини-студентки, доньки своїх батьків. Але у ті недільні дні, коли збиралося літературне об’єднання, все було інакше. Іншою, не такою, як завжди, була і я. Я була майже доросла. Принаймні, у своїх власних очах.

Обов’язки мої, як секретаря, не були ані почесними, ані цікавими. Але часом я помічала із подивом, що деякі дорослі пані залюбки замінили б мене на цій примарній посаді. Я навіть кілька разів зверталася до нашого керівника, щоб мене переобрали. Але він чомусь не хотів мати секретарем дорослу пані і залишав опікуватися паперами мене, тихе, мрійливе та неуважне каченя.

З часом я звикла до того, що наш керівник дзвонив мені додому та перепитував деякі подробиці минулого засідання, занотовані у протоколі, чи звертався з проханням повідомити наших поетів та прозаїків про якусь важливу новину. Сам Аполлон Петрович, якому було тоді тридцять шість — тридцять сім років, був справжнім письменником: він їздив на літературні конференції, був одним із «метрів» Спілки письменників; у видавництвах, навіть у столичному, виходили друком збірки його віршів та оповідань українською. Дещо з цього я читала. Але, каюсь, більше — для годиться, бо він коли-не коли та й питав, як мені сподобався той чи інший його твір. Я ж тоді таємно захоплювалась Гійомом Аполлінером і мені було не до сучасників.

Батьки мої усієї цієї літературної колотнечі не любили, вважаючи, що Аполлон Петрович та компанія забивають мені голову усякими дурницями, а я задарма гаю час, замість того, щоб готуватися до сесії чи до вчасного заміжжя. Тепер вже думаю, як так сталося, що заміжжя було та загуло, інститут з аспірантурою минулися, а літературні мої «дурнички» — це все, що в мене лишилося, що я маю десь у глибині душі, що в мене вже не відняти ні людям, ні часу.

Коли тобі вісімнадцять, весь світ, здається, обертається навколо тебе. Тепер я розумію, що тоді поруч було багато цікавого. Були яскраві особистості, доленосні події, вирувало пристрасне життя. Але все моє життя тоді було зосереджене на власних почуттях, що виникали при спілкуванні зі світом, ще новим та привабливим для мене. Тому я багато чого просто не бачила, багато на що не звертала уваги, багато чому не надавала значення.

Аполлон Петрович часом питав мене, як я живу, що роблю вдома, з ким товаришую, що мене бентежить. Я чесно розповідала, сидячи на стільці навпроти нього, наприклад, у великому холі міської бібліотеки. Якось я трошки закохалася у свого однолітка, і це не було для нього таємницею. Він щиро співчував мені, втішав розповідями про класичні історії любові, радив писати вірші та оповідання. Мені це чомусь видавалося природним, хоча тепер мені здається, що то була якась дивна дружба. Як мені стало відомо згодом, він не був дуже щасливим вдома. Я теж бачила вдома сумні обличчя. Може, тому, що ми обоє шукали радощів на теренах літератури, це нас робило майже рівними перед темними кольорами глибокого океану життя.

Були тоді вже в мене перші публікації, зустрічі з читачами. Це мені подобалось тим більше, чим більше «нормальне життя» входило у якийсь невідворотний віраж. Але кожен має пройти усе, що йому судилося.

Ніхто, крім Аполлона Петровича, не дзвонив мені, щоб поцікавитися, як сталося, що, поїхавши трамваєм до іншої частини міста, я заблукала серед гарних двоповерхових будинків із теплими надвечір вікнами, шорхаючи підборами у повній золотавого листя річці, на яку перетворилася вуличка. Нікого не обходило, як я гуляла під блідим зимовим сонцем, лишаючи сліди на першому снігу, замріяно дихаючи трохи колючим спокійним повітрям серед повільних пір’їнок небесного снігу і відчуваючи сніжинки на похололих віях. Але Аполлону Петровичу, здається, не набридало ці казки слухати. Чи були у мене батьки? Так, були. Але їм це було нецікаво. Подружка моя тоді вже була практичною та дорослою. Їй би я й не насмілилась про таке казати.