Ирина Жадан - Квіти терену

Христя зітхала, сумувала трохи за домівкою, але сліз лити було ніколи: почалися хатні справи, садочок, сяка-така городина, півник та курочки. А незабаром і перша дитинка знайшлася — хлопчик.

Просилася, щоб Семен якось відвіз її до рідні у село — щоб простили доньку за втечу, поплакати з матінкою, втішити старого батька, розказати, що Семен її жаліє та голубить, у хаті затишно — дарма, що хата з очерету та глини; дитя вже ходити вчиться та вимовляє «тато» і «мама».

Але Бог послав і другу дитину, а там і третю, які вже тут їй подорожі. Через людей переказувала вітання батькам, просила завітати до них із Семеном.

Семен із стрункого та гнучкого юнака перетворився на кремезного чоловіка з дужими руками коваля. Від ковальської справи став аж чорним, тільки білки очей світилися і, як раніше, купальська ніч причаїлася у чорних, як великі зіниці, очах, ладна у будь-яку мить вийти та обійняти, поглинути увесь світ.

Коваль він був добрий, до його кузні йшли аж із далеких сіл. Незабаром придбав Семен коня — ото було йому щастя! Гроші дзвеніли на чорній долоні. Почав коли-не коли їздити до міста. Привозив Христі то намисто з коралів, то яскраву хустку. Не любила Христя отих його подорожей до кам'яних мурів, до дзвінкої під залізними підковами бруківки. Най би і подарунків не привозив, та не їздив би до того клятого міста, де солодким вином частують за твої гроші та розум відбирають.

У місті чутки ходили, що якось тепер усе змінилося — царя, бач, не буде, а що буде — незрозуміло. Семен ходив похмурим, завертав до шинку, де селяни неквапом перекочували розмови, як порожні діжки по бруківці.

Христина стала якась сполохана; усе чекала на якусь невідому біду. Вночі, бува, підійде до вікна і дивиться у пітьму, і прислухається, як шумлять тополі уздовж дороги. Одного разу з темряви під саму шибку рвонувся великий птах, що його, мабуть, сонного злякала свічка у руці Христини. Христина і собі скрикнула і поточилася на долівку. Заплакали сонні діти, гримнув Семен. А як Христина, здавалося, і не дихала, то Семен хлюпнув не неї воду з кухля і злякано зашепотів: «Ти чого, Христю? Що це з тобою? Наснилося страшне? Не дивись, не дивись у вікно. Ось я тобі заспіваю!» — і почав щось примовляти, приспівувати — чи то пісню, чи то замовляння. Взяв її на руки, як дитину, і заколисав, а сам шепотів-гомонів, до когось проказував-благав, вмовляв, обіцяв та плакав. Голова Христі схилилася йому на груди. Сонну відніс її на ліжко, поклав — легеньку, як пір’їнку, поцілував тихенько та сидів поруч аж до світанку.

На ранок пішов до кузні, задумливий та мовчазний. День минув, як уві сні. Ввечері приніс Семен жінці хрестика, якого сам зробив, ще й прикрасив рисочками гарними. «Носи, — сказав, — на згадку про мене». «А ти ж куди?» — прикрила рукою вуста, щоб не скрикнути. «Та куди ж я від тебе подінуся?» — сміявся, а в самого наче сльози в очах бриніли. Тільки знов пригорнув її до себе і заспівав стиха.

Хто ж тебе кличе, легіню, хто тягне з тебе твою душу? Загадковий твій народ — чужинці у будь-якому краї. Кочове життя у тебе в крові. Духи усіх шляхів світу змовилися проти бідної Христі. Не хоче він і водночас бажає розгорнути крила, як той дужий птах, і летіти, летіти до самої смерті. Протистоїть Семен могутній стихії, та що людина — камінчик у водоспаді…

Потім прийшли на село якісь чужі люди, ходили по хатах, відбирали геть усе, казали, що так треба, читали білий папірець. Хто опирався, для тих знаходилися і стусани, і багнети, а когось вели за село під прицілом гвинтівки.

В Семена забрали його коня, похапали курей (ти ба, як буржуй живе!). Шукали зерно. Зерна того року було обмаль, на сівбу Семен заховав мішок у хаті, у земляній підлозі. Та де там, знайшли, викопали, а яму так і залишили, регочучи під ридання Христини та лемент малечі. Вже виходячи з понівеченої хати, опецькуватий їхній «начальник» придивився до Христини та зірвав з її шиї золоті дукачі — весільний подарунок Семена. Семен рвонувся роз’юшити пику поганцю, але у груди йому боляче вп’явся «маузер». Так би на очах жінки та дітей і застрелили Семена, але Христя впала Семену в ноги: «Пожалій мене, кричала, — хай ідуть з Богом, живи, чоловіче, світе мій!..»

Зареготав опецькуватий, хижо блиснувши золотим зубом. І пішов з хати наздоганяти своїх. Впав Семен і лежав на долівці, наче мертвий. Христя вже приспала дітей, а він усе не ворухнувся; з розкритої ями у хату, наче з порожньої могили, тхнуло вологою землею та похороном. Тільки чути було, як тоскно скиглить та рипить хвіртка надворі.