Ирина Жадан - Квіти терену

Я мовчала чотири місяці.

Я їздила до рідного міста, але намагалася не ходити тими вулицями, де могла б зустріти Аполлона Петровича. Взагалі, увесь цей час я жила і ходила якось «навшпиньки», чи то ховаючись, чи то намагаючись злетіти вище від землі.

Він, звісно, усе зрозумів. Листів більше не було. Коли я впевнилася, що минулося, я надіслала йому таку дипломатичну ноту, примирливу та тиху, що, здавалося, важко було б не пробачити мені усе. Але він мовчав. Згодом це стало непокоїти мене. Я написала ще і знову не отримала відповіді. Я навіть розсердилася. Хіба не сам Аполлон Петрович розповідав мені про обручку царя Соломона, де було написано: «і це теж мине»? Стороною я впевнилася, що Аполлон Петрович, як і раніше, живе у місті. Жаліла я найбільш себе, а сердилася на нього: навіщо він поламав мою уявну повітряну башту!

Не можу не зізнатися, що часом я таки робила спроби уявити себе поруч із ним. Ні, все закінчувалося сльозами. По-перше, я його вже не пам’ятала. Останній раз ми бачилися досить давно, а у його книжках, що вийшли друком за цей час і продавалися у наших великих магазинах, усі фото автора були ще «молоді», часів моєї юності. По-друге, я сама багато у чому змінилася. У цьому віці зміни відбуваються швидко. Чи впізнав би він у мені, дорослій, ту поетичну дівчинку, ще й оповиту романтичним серпанком його уяви? Довелося б знайомитися спочатку. Це було б важко, і мені, і йому.

Іншим разом на думку мені спадала книга «Пташка співуча». Та, гадаю, не того він чекав від мене. Хоча я й знаходилася у стані, дуже схожому на стан тієї молодої вчительки у чужих краях, та я ще сподівалася, що сама зможу досягнути чогось у житті, не ховаючись передчасно у заміжжя.

Минули роки. Якось я приїхала до рідного міста, молода, щаслива та весела. В мене було кілька зовсім вільних днів. Я гуляла старими (як на мене) вуличками, дихала ароматами раннього літа, сиділа біля прохолодних дзвінких фонтанів, мріяла.

Якось, звернувши з широкої вулиці у тихий провулок, де прозора духмяна тінь від пахучих липових дерев трохи пом’якшувала спекотний вже полудень, я побачила бабусю, що продавала квіти, білі садові лілії. В неї залишився тільки один букет, гарний та урочистий. Треба сказати, що у той час мені страх як подобалися лілії за їх небуденність та якийсь гіпнотичний аромат.

Отже, настрій у мене був чудовий і букет скоро опинився у мене: так я і подорожувала далі вулицями міста. Люди всміхалися мені, може тому, що бачили моє щасливе обличчя, а, може, гадали, що в мене день народження, бо я була вдягнена у світлий костюм з легкого мережива, легкі білі туфлі на тонких підборах, на руках мала білі гіпюрові рукавички та несла великий букет високих білих лілій.

І так мені було добре, що захотілося поділитися з кимось своїм щастям. Раптом я помітила, що йду по вулиці, де раніше жив Аполлон Петрович. Трохи провагавшись, бо адресу я точно не пам’ятала, пішла я шукати. Питаючи у людей, знайшла-таки і будинок, і під’їзд, і квартиру. Сусіди, які допомагали мені, теж мимохіть всміхалися, показуючи дорогу. Казали: так, живе Аполлон Петрович, бачили іще нещодавно. «А Ви, мабуть, із редакції. Поздоровити його приїхали? Чи, може, із самого Києва?». Я лише посміхалась: «То сюрприз».

Але на дзвінок двері ніхто не відчинив. Здавалося, що у квартирі було зовсім тихо. Трохи почекавши, я вийшла на вулицю і постояла під вікнами. Сусідка виглянула з вікна на другому поверсі та лагідно зауважила: «У таку годину він часто ходить он до того скверу, за площею». Нічого було робити, треба було йти. Повернувшись до квартирної двері, я сяк-так припасувала великий букет до металевої ручки та пішла через площу та великий старий сквер до зупинки транспорту.

Біля каскаду з води та квітів, за темно-зеленими кіпарисами сидів літній напівсивий чоловік Щось у його поставі видалося мені знайомим. Та поки я переходила площу, чоловік вже пішов. Коли я минала алеї скверу, там уже нікого не було. Так я і поїхала додому.

Тепер я вже не часто згадую і рідне місто, і наше літературне об’єднання, і свого шляхетного подруга. Життя бере своє і навіть не своє, а все, що забуваєш. Минулі роки навчили мене не жалкувати за тим, що було, і за тим, чого не було, а просто радіти тому, що є. Не знаю, чи не зійшов уже Аполлон Петрович на свій захмарний Олімп, де, як я тоді вважала, він і повинен був жити. Сподіваюсь, він разом із тими білими квітами прийняв і моє вибачення. За що? Не знаю…