Ирина Жадан - Квіти терену

Не скажу, щоб я була старанною у відвідуванні засідань літературного об’єднання. Згодом мене таки переобрали з секретарів. У студентські роки я, хоча й багато писала і віршів, і прози, та майже перестала брати участь у тих літературних заходах. Але спілкування з Аполлоном Петровичем не припинилося, тільки тепер воно було лише у вигляді листів. Так, ми спілкувалися листами, хоча мешкали в одному місті. Мене це задовольняло. Я відправляла йому «на рецензію» усі свої новини, не забуваючи при цьому його ж таки нагадування, що усіх можна слухати, а писати треба на свій розсуд. Листи Аполлон Петрович, сам полтавчанин, гарно писав вишуканою українською. Це було незвичайно, небуденно, красиво. Це літературно-куртуазне листування тривало протягом десь трьох-чотирьох років. Життя тим часом плинуло та вирувало. Образ Аполлона Петровича якось затуманився, узагальнився, розтанув у повітрі та позбувся будь-яких конкретних рис. Таке листування мені подобалось. Листи були завжди приязні, цнотливі, щирі; далекий автор уважно та серйозно ставився до моїх, може, і навіть напевне, наївних запитань, оповідей та міркувань. Читаючи кожен наступний лист, я посміхалася. Та коли навіть і сміялася над рядками, сповненими м’якого гумору та словесних витівок. Тим часом я закінчила інститут, поїхала на роботу до великого міста. Стала самостійною. Було мені тоді вже 23–24 роки.

У листах Аполлона Петровича, на мій подив, стали частіше з’являтися розповіді про його буденне життя. Це викликало в мене легку досаду, бо на той час я вже знов серйозно захопилася літературою (за порадою Аполлона Петровича), знов почалися публікації та зустрічі з читачами, тепер уже в іншому моєму місті. Далекого респондента я, молода егоїстка, сприймала майже як письменника минулого, який дивним чином має можливість листуватися зі мною крізь віки. Листування з ним жваво цікавило мене, найперше, тим, що від нього я могла отримати перший (і далеко не завжди — схвальний) відгук на свої твори. З тими відгуками я погоджувалася або не погоджувалася, раділа чи ображалася, та не хотіла від них відмовитися. Вони були мені потрібні. В реальному житті я не надбала такого «люстерка». Крім того, листування велося українською. Це була мова, якої я не чула у повсякденні. Ще й яка мова! Наче спеціально створена для шляхетних думок та вишуканого листування. Ніхто зі мною не спілкувався так, як Аполлон Петрович. Та й давнє знайомство давалося взнаки. Чимось добрим віяло від його листів, спогадами про юність та рідне місто.

Сам Аполлон Петрович часом жартував: от, я у тебе не подружка и не друг, тому я вигадав нове слово для мене у наших відносинах — «подруг». Я всміхнулася і забула.

Як тепер я розумію, мої листи були егоїстичними, часом навіть жорстокими, хоча і ненавмисно. Ніколи не питала я Аполлона Петровича про те, як він живе, як почувається. Похапцем, між своїми тирадами, лише кілька разів поцікавилася, що пише, над чим працює. Але ж я не вважала за потрібне ділитися міркуваннями про буденні справи чи звертатися за життєвими порадами. Натомість багато писала про свої думки, почуття, ефемерні та непомітно перетікаючі у поетичні фантазії. Не хочу картати себе за те невинне кокетування, але мені прикро його згадувати. Навіть те, що буденне моє життя тоді було таким прозаїчним та позбавленим будь-якої відради, не може мене виправдати.

Якось на закінчення листа я написала: «Ромашки на моєму столі передають Вам своє вітання». Насправді, складаючи цього листа, я сиділа за пошарпаним столом біля мутного скла віконця кімнати у гуртожитку, де я мешкала по прибутті на роботу. За тонкою стіною не вгавав п’яний галас; двері здригалися від «дискотеки» прямо у холі, а до кімнати крізь численні шпари вповзав тяжкий тютюновий дим. Але ромашки на столі дійсно були… Я щойно купила їх для подруги, на вокзалі. Вона, подякувавши, обняла мене і сказала, що я можу залишити їх собі, на згадку. Подруга назавжди поїхала з того вертепу додому, а я залишилася. Мені було так прикро, так одиноко. І я взялася писати листа.

Мабуть, того разу лист у мене вийшов більш людяний, чи що, бо у відповідь від Аполлона Петровича швидко прилетів лист вже не про літературу. Стримано-радісно він повідомляв мене про те, що у той день (я порахувала — чотири дні тому) відбулося його офіційне розлучення і тепер він вже може, нарешті, запропонувати мені руку та серце. Далі йшли такі ніжно-пестливі перспективи нашого подружнього життя, такі сонячно-веселкові та чудові вірші, що я мимоволі всміхнулась. Але щоки мої пашіли від стида. Я, саме я, ледащо, нікчема та вигадниця, довела цього поважного чоловіка до таких пустощів! Мені кортіло вигукнути: ні, не треба, нехай все буде, як завжди! Тоді ще не було мобільного зв’язку, але в мене була теоретична можливість піти до телеграфу, за жменю монет зателефонувати по міжміській лінії йому додому та сказати… Сказати що? Мені було відомо, що він одружений, у квартирі живе його сім’я. За чотири дні, мабуть, нічого не змінилося. Хто підійде до телефону? Що я скажу? Що «я Вам відмовляю»? Йому зараз погано, це вб’є його. Може, згодом… І я сховала цей неможливий, невимовний, непридатний лист якомога далі у свої папери. Хай мине час, його рана загоїться, і я тихо так, лагідно, пошепки (хай мої літературно-епістолярні таланти хоча б один раз принесуть користь) розвію його оману.