Антон Копинець: Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Іванко не почув батькового жарту. «До школи я більше не ступлю. Най згорить і ота про мене!»

— Та заберете? — перегодя запитав.

— А й перину брати на сани?

— Як холоду боїтеся, та беріть. Я й босий можу піти. Санкаюся без постолів. А чому би не пішов? Піду!

Дорога до лісу продряпувалася поміж глодом-терниною. То, заки з села не вийшли. Почався ліс, і ноги заплавали в снігу, сковзалися постолята, хоч і перев’язані березовими гужовочками. Обіч, припудрені білим питльованим борошном, хукали в долоні берези, буки, клени, явори, граби. Іванко задивися на них та й шубовснув у глибокий сніг, що заповнив яругу. Вигрібся і далі волочився за няньком та старшими братами, що перед ним протоптували санницю. Легкі санчата слухали Іванка і сунулися за ним похильці, ніби натомилися. Лише полозці, мов коники, гордо підняли вигнуті голівки, а в зубилах тримали дишло, за котре тягнув їх Іванко. Хлопець видихав клубки пари, що танули посеред голубизни снігу, і рипів постолятами. З хащі долітав морозяний розтріск, гейби там нечиста сила трощила скло.

По таких дебрях переховувався від жандармів і Довбуш. Здалося Іванкові, що той дужий чоловік з кроку на крок має перестріти нянька, поручкатися з ним і брязнути в торбину із свого цяцькованого капшука цілу пригорщу талярів. «Беріть, діду, — скаже, — та купіть собі шкапину, аби дітваки не тягали на своїх плечах дрівця. Здорові бувайте та й на мене не забувайте…». Білий кінь під чорним їздцем забасить копитами, сніг закуриться, і Довбуша як і не було…

Гей, якби він, Іванко, знався так у лісі, як Довбуш! Перестрів би пана намісника, наставив би на нього пістолю та крикнув, щоб аж сніг посипався з дерев: «Ану, залізай, кровоточивцю! Ковані сани відтепер мої!». Та сили нема у нього такої, як у Довбуша. Той, подейкують, мав при собі чортеня, і воно робило все, що забажав Олекса. Сам вигодував ото бісеня, сам і робив з ним те, що душа воліла. І куля панська в нього не потрапляла…

Няньові насправді хтось переступив дорогу. Іванко прицілився очима вперед: «Панський гайник». Нянько сягнув рукою за ремінь, вийняв звідти папірець і подав лісничому, що сидів на коні.

— На сім санок маєш цидулку, а на восьмі не маєш, — рявкнув панський слуга.

— Та що отой малий візьме? — гірко засміявся нянько. — Ледве порожні санчата тягне за собою.

— На другий раз не бери ’го без дозвоління! Візьмеш — сани поламаю. Чуєш?

— Чую, пане гайник…

«Смів би поламати! — думав собі Іванко. — Нас восьмеро. Паздіря би залишилося від нього в хащі. Гей, не є на нього Довбуша!..»

Начистили галуззя, змастили сани, іще раз помацували гужовки та й рушили з Богом. Тепер ліпше буде, бо домів ближче, як до хащі.

Санчата налігали на Іванка, коли біг в долину, ніби страшно їм самим у прірву летіти. Хлопець міцно стояв перед ними і не попускав дишло. Санчата летіли, а вітер свистів поза вухами, щипав у лице, зазирав під сіряк, гейби хотів погрітися в Іванковій пазусі. Нараз щось гегнуло саньми, Іванко послизнувся і разом з дровами покарбулявся у крутояр.

— Гей-гей! — крикнув хтось. Айбо, припущений та зачмелений, не міг збагнути, звідки настигав його голос.

— Га-га-гай! — гучить в Іванкових вухах. Та то був не людський відголос. Натужує слух, крадці роззирається довкола. Не видко жодної живої душі. Під ним щось загуло-забасило, а потім забулькотіло. «Гучало»! І літом і зимою не перестає кляте урвище гучати. Потік над кригою бунтується, виривається на волю, а лід не пускає його. «Гу-гу-гу-гу!..» — безперестанку гуде та белькоче, ніби хоче настрашити когось. «Хащова забавка», — подумав Іванко і раптом почув, як стали терпнути ноги, руки омлівати, а попід плечима чомусь потісно. Настовбурчилося на голові волосся. «Тут вовки замордували Юрка Анциного». «Гу-гу-гу!..» — наддавало сили Гучало.

Навлежачки потягнув санки на себе: тихо скрипнули. «Но-но, не можна вам тут ламатися. Ану, за мною!». Обочиною визадкувався до галявини. Санчата тягнуть його назад у прірву. Хапається за стовбури дерев, за галузяччя корчів, рве з гори крок за кроком. Сковзається. Іще, іще дві п’яді! Лише не ставати. Зозла іще раз сіпнув санчатами, та вони не піддалися: опинилися на старій просіці — сторцем стояли, спершись на виверненика.

Чи то від поту, чи то від снігу обтирав рукавом мокре лице. Сорочка прилипла до пліч. Ноги й руки затремтіли.

— Ге-гей! — знову долітає поклик. То вже братів голос.

— Ге-ге-гей! — крикнув од радощів. — Я тут, над Гучалом!