Антон Копинець: Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Пригадалося, як тоді присів на тяжкого валуна, що десь від Довгого або й від Лисичева прикотила сюди ріка. Спересердя взяв його обіруч, підкачуляв до яруги і викотив собі на плечі. Хоч і за перепочинком, хоч і з муками, та приніс-таки на обійстя того валуна. Потому скрутив довжелезну гужову з лозняччя, перекинув її через сволок у сіннику. До одного кінця прив’язав камінь, а за другий потягнув: валун похилився в один бік, ніби поздоровкався до хлопця, та й став на своє попереднє місце, вишкірюючись щербинами. Іван поплював на долоні, ще раз схопився за гужовку і з усієї сили потягнув на себе. Валун одірвався од землі. Не встиг хлопець глянути вгору, як камінь гепнув йому на ногу. Зацебеніла кров. Сльози мимохіть рвалися з очей. Витирав їх рукавом. Знайшов у сіннику павутину. «Довбуш павутиною усі рани вигоїв…».

Та й не відказався від своєї бавки. Вранці і ввечері грався в сіннику. А коли вже міг витягнути валуна по п’ять разів до самого сволока, тоді відв’язав його і припер до дривітні.

Опісля ходив на лопацки. Не знаєте, що воно таке? Ого-го, кожний верховинський легінчук, нівроку, добре пам’ятає цю забавку! Коли в селі хтось помирає, Івана кличуть читати псалми. Бере під руку товсту книжку і йде. Ледве чекав, аби швидше домолитися до «Мал біл во браті моєй…» [27] Остання молитва в «Псалтирі». . Тоді молебні столи займають гонихмарники — такі, як він, а то й набагато старші. І коло труни з мерцем починаються сміхи, жарти, веселощі. Наче й покійника не було в хаті. Діти та баби спочатку зацитькують хлопців, та то не надовго. Вже попівночі й самі допомагають спокусникам.

Іванко полюбував забавку «Смерть та бідняк». Бідар хитрощами та розумом своїм поборов Смерть, і та змушена по п’ять, а то й по десять разів оббігати хату. Той, хто грав Cмерть, не мав права ставати до гурту без виклику. Кине суддя горіх на долівку — відкупнику зав’язують очі, і він має його віднайти.

Довше затягувалася забавка, коли той, хто програв, мав налити у велику бочку води, переносячи її цеберками з долішньої криниці. Присудити могли й таке. Потерпілий мав піти розбудити попа або злого ґазду в селі.

Та не цю гру вичікував Іванко. Ген там, коло печі, збираються гунцвоти [28] Собачі сини. . Скручують рушник. Намочать у воді, аби замашніший був. Сусідський легінисько пробує на своїй долоні. Не встигнеш підняти пальця, як відкусить. Так і зиркає, аби комусь приліпити.

Іванко тоді ще слабшеньким був. Та й роками ще далеко не дотягнувся до тих, що гуртувалися коло печі. Теж кортіло побавитися з ними.

— Візьмете й мене? — насмілився поспитати.

Сусідський легінисько — отой бодливий Клим, котрого у селі прозвали Клином за те, що ліз у бійку на весіллях, — зміряв його очима.

— Ба ци маєш на собі, сиротюку, добрі ногавиці?

— Іди, іди, побався в попелі, — підкинув інший, загороджуючи Івана.

— Я тебе не звідав! — розгнівався, і до Клина. — Ану, як ти такий бетяр [29] Розбійник. , здави ми долонь!

Клин прижмурив очі, приклав до них човником руку:

— Не застуйте, хлопці, бо щось долоні не вижу. Я більшу булю [30] Картопля. беру в рот, як у тебе, сирохмане, п’ястух!

Легіні забулися, де вони знаходяться: чим далі, то все більше давали силу голосам. Бабки знову їх зацитькують. На якийсь кліп ока таки примовкли. Іванко не здавався:

— На мою душу, бери!

— Дай сюди! — озвався слабкуватий Микола Ониськів.

— Тобі ще треба віко [31] Мірка в 25 кілограмів. пасулі з’їсти аби-сь мав силу, — щипнув його Іван.

— Ану, затчи пищавку, синице, бо, як дам, то й збирати нічого буде! — Клин повів кулаком перед Івановим носом.

— Слимуш [32] Слимак. ! — не знати чому крикнув Іван та так, щоб усі чули.

Клина обпекло: він почервонів, злісливо-кепковито пробаскував:

— Дай коцібину [33] Кочерга. !

Іван сміливо простягнув руку. Коли схопив її, стис з усієї сили, аж вилиці заграли. Іванова долонь захрумтіла. Клин звузив очі, повіки в нього затряслися.

— Доста [34] Досить. ’му! Дзяма [35] Юшка. вже з неї тече!

— Зробиш ’го слутим, та дасть тобі старий Сила!

— Довго може терпіти!

— Жилавий, — випускаючи Іванову руку, зробив висновок Клин. — Най бавиться з нами. — А сам собі подумав: «Не закортить ’го більше!».

Взяв скручений рушник-веретяник, погрався ним на долоні.

Ката не обирали. Ним став Клин. То для нього не першина. На те й прийшов сюди, аби поскомтати-полоскотати долоні побратимів. Суддею Кат призначив Миколу Ониськового — справедливого легінчука, майстра на вигадки. Правда, той буде на руку Клинові робити. Як уже не сталося, аби гралося!