Антон Копинець: Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Іван дивився під ноги і не бачив тих, що нарікали на нього. Ледве доплівся до двора. Сів коло телички. Погладив її по голові.

— Вилічимо, небого, не журися, — заспокоював.

Аж тут — няньо:

— Допас, кажеш, накрай?

— Допас, — зажурено відповів.

— Я мав надію, що файна коровка з неї буде…

— Буде, няньку, не журіться.

Батько тяжко передихнув, погладив вуса.

— Стару Монцію наладився продати, бо нич із неї. До цятки загубила молоко. Красні гроші можуть дати за неї, бо коровка в м’ясі.

— Не продавайте, няньку!..

— Другу купимо, ліпшу.

— Та ліпшої вже і в німця нема. Я за день по піввідра випиваю, а вона ще скільки домів приносить молока! Не продавайте, няньку…

Так-от, як висихає молоко! Нянько знову погладив вуса, уже з обох кінців. Ото вже не на добро.

— Гей, ти, босоркуне [37] Відьмак. , мара би ти не приснилася! — погрозив старий і замахнувся на Івана рукою. — Як дам зараз!..

Та в душі, майже, не мав великої злості на нього, бо одразу сягнув рукою в кишеню, ніби ховав у ній те, що хотів виговорити сину. «Най попиває собі на здоров’я, як ’му смакує, мара би ’му не приснилася!..»

Грудасті липи наливаються терпким соком, і від них дихає свіжою отавою. Іванові думки на якусь часину перервали церковні дзвони: вони звістували про полудень. Клепало деркотіло з турні впереміж із дзвонами, і здавалося, що по кам’яній вулиці котили розсохлу дубову бочку. Та не озирався ні на вулицю, ні на високу турню-дзвіницю. Над головою у нього стояв величезний голубий дзвін неба. Сонце ось-ось торкнеться його країв, і по світу бамкне казковий відгомін. Ліворуч, озираючись, мов козеня, побігла худенька біла хмаринка, ніби шукала собі притулок десь там понад хащами чи над полонинами.

«Піду в Белгію. Найду вуйка. Коло свого ліпше буде. А може, з няньком підемо? Та хіба він лишить свою червеницю? Угризся в неї, як черв’як до хріну, та думає, що ліпшої землі і не є. Носили-носили на той ковалень намулу, а навесні прийшла повінь та й понесла все, гейби корова язиком злизала. Тепер наново хоче наносити живиці. Тяжко нам буде двом. Якби не забрали братів на війну, то ще би якусь раду дали тій нивці. А так тяжко буде…».

Тихо, як тінь, стала над Іваном старенька жінка з вузликом у руках.

— Никайся, де він, — сказала, немовби не хотіла його розбудити. — Вигріваєшся…

Іван впізнав її по голосу. То була маточка — хресна мати.

— Христос Воскрес! — привітався, встаючи з зеленої травиці.

— Воістину Воскрес, — відповіла і одразу стала теребити у вузлику. — Увесь цвинтар обходила-м. Ледве-м тя найшла… Никай, яку писаночку красну намалювала Терка. Казала, щоби-м лише тобі віддала…

— Дякую вам, маточко…

Розглядаючи розцяцьковану писанку, Іванко уявив собі Терку — маленьке білобрівке дівчатко, що іноді забігало до них, коли гнали в череду корівчини. «Хіба ото вона сама понаціфровувала так? Красна писанка. А може, ганьба брати? То лише малим дітям дають. Айбо не можна маточку розгнівати…».

— Іду ще своїх похреснят глядати, — лагідно мовила, позираючи на вузлик. — А нянько домарить?

— Домарить, маточко…

І на тому вся їхня бесіда скінчилася. Неговіркі ото селянські жінки. Чи обезсиліли за шість тижнів говіння-посту, чи жура їх побила за чоловіками та синами, котрих цісар забрав на війну, чи то нужда давить на груди, що й дихати їм не хочеться…

Терка! Ще дві літа назад ходила з ним попасувати корову, разом бавилися на толоці, а ниньки, коли проходить коло нього, то й слова не випустить. Складе губки так, ніби боялася, що хтось од неї з ротика забере оті білі зубики.

— Іване, Іване, — окликнув його Клин. — Що стоїш, як хрест? Іди та в карти побавимо! Один хибить…

— Айбо я не знаю, — вибуркнув Іван, аби далі не балахрестити з Клином. Чомусь недолюблював того. Та й сам не знав чому. А Клин, аби чимось припекти Іванові, сказав:

— Ото не псалми читати.

Нехотя Іван присів до гурби. Клин розділив карти. На перший раз гралися на ґудзики. Найліпше йшла карта Петеньканичовому синові — худенькому, веретенистому хлопчукові. Незадовго Клин уже тримав ногавиці руками, бо ґудзики повідрізував із них.