Антон Копинець: Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Обсіли довгий стіл. Затеребили пальці по ньому. Ті, що куняли по закутинах, повитріщалися.

— Ворона летить! — раптом сказав Микола-Суддя і зиркнув, чи всі попіднімали руки.

— Сорока біжить!

— Поїзд летить!

Іванів сусід підняв руки.

— Ану, суди! — зрадів Клин, що і для нього нарешті є робота. Та не на цього він мав зуб: над Іваном хотів би потішитися, аби довести свою зверхність.

Що поїзд не летить, то знали всі. Хіба не бачили, як лізе отой паротяг по штреках через село! Лука Бігунчин перегнав би його уже за Дубрівкою.

— На перший раз — п’ять масних, — помірковано говорить Суддя.

Полотняний бич густо засвистів у хижі, ляскав по долоні. Клин посапував, гейби колов сокирою колоду. Га, якби не Клин, то й ті би присіли за стіл, що стоять над ним. Та не дуже їм кортіло протягувати долоню такому урвитулові. Ліпше будуть позирати.

— Чоловік летить!

Іванко підняв обидві руки.

— Ану, ставай, неборе! — зрадів Клин. «Зараз увидимо, як будеш в’ячати!».

— Чому? — запротестував Іван.

— А ти вже літав?

— Літав. З вершка хлівчака.

— Ставай, ставай, не пророкуй! — пробасив Клин.

— Шість масних! — присудив Микола.

— Ото замного! — загули збоку.

— Доста ’му й двох!

— Лупи! — простягнув руку Іван.

Як у шостий раз тяжкий скручений обрус із домотканого полотна прилип до долоні, Іванові причулося, ніби припікав. Та забава лише почалася. «Як знаєш — так і маєш»!

Коли почало продиратися на ранок, ніхто вже не міг стулити долоню у кулак. Окрім, правда, Судді та Ката, бо ті панували. Тоді обрали Катом Іванка: меншенький, та й лупити не зможе так, як Клин. Долоні не свербіли.

Аж таки припадає Іванові Клин — свіжий, широкодолонястий. Приглухли голоси.

Іван привстав, розчепірив ноги, як то робив Клин.

— Раз! Два! Три! Чотири!

— Ліпи на другу! — спогорда змінив руку Клин, ніби це робить з жартів.

Та то були не жарти: Іван лупив гаряче.

— Добрий гонихмарник буде з нього! — неохоче пробасив Клин, оцінивши удари Івана.

Чи ця похвала, чи оті легінчуки, що вже поцмокували цигарки-самокрутки з зеленого тютюну, витягнули хлопця з гурту одноліток. З ними йому ставало незручно, ба навіть нецікаво. Там, де старші, там і Іван. Якби лише не дражнили його за Монцію. І це з того часу, як Анцька віддалася на друге село, а трьох братів цісар забрав на війну. Тоді нянько сказав: «Тепер, сину, корову ти будеш дозирати, бо більше нікому… То не корова, а просто казка». Красива, сіра, з великим вим’ям. Коли Іван напасе її, то воно аж землею волочиться. Знає він, як треба за худобиною доглядати. Усі борозенки та яруги повижинає та приносить корівчині зеленої травички. Та й теличка красна, нівроку. На Петра мине їй рочок. Аби її не наврочили, Іван простромив їй у ліве вухо червону ниточку. Росла, блискуча і так мудро поглядувала на Івана, ніби все розуміла, про що той думає. Най дражнять! З такою худобиною не ганьба ходити…

По полудню, коли череда в холодку ремигала, хлопці виплітали з лозяччя гужову. Меншенькі різали та приносили пруття, а старші скручували його. Потому перетягувалися: з одного кінця бралося четверо, а то й п’ятеро чередарчуків, а з другого — сам Іван. Перетягне за свою мітку, почіпляються йому на плечі, а він біжить з ними до берега та кидає у річку. Верещать дітваки та вигрібаються з води.

— Іване-е-е! І-ва! — загойкав котрийсь із зарінку. — Біжи сюди! Скоро!

Аж перемінився хлопець, як побачив теличку посеред млаки. «Нащо туди залізла, небого? Ба ци не бизень [36] Гедзь. загнав ’ї?» Та тут вигадувати щось не було коли. Узяв гужову, перев’язав теличку поза передніми ногами та й витяг на пісок. Хто в шапці, хто в долонях, хто в листю з лопухів приносив воду, аби обмити тварину. Не встає чомусь. Поприносили бур’яну. І від конюшини відвертає голову. Гей, тут уже не жарти. Попозирав на ноги: передня розпухла. Домів не піде сама. Перенесли теличку на яругу. Іван підмостиася під неї та й викачав собі на плечі. Тварина не теребилася.

— Монцію женіть перед мене, — попросив чередарчуків.

Поволі встав, рушив на дорогу. А дітваки ішли за ним слідом та гойкали, як малі бубнарі:

— Телицю несе! Телицю несе!

«Телицю?» — жінки наскоро витирали в чорні плати-фартухи руки, вибігали до вулиці, аби подивитися, чи не над їх, часом, худобиною збиткуються.

— Йой, чий ото?

— Федорів гонихмарник, не видите?

— Боже мій, здохне маржина!..

— Дасть ’му Федір!

— Так ’му треба дати, аби кров із нього сикала!