Ірен Роздобудько - Ранковий прибиральник

Так, саме так було завжди. Душ, чистi простирадла, що їх вона старанно перестеляла, вибираючи бiлоснiжнi, з мережкою, вимкнена лампа i ввiмкнутий магнiтофон iз заспокiйливою музикою. Все, як у повiльному пiдводному царствi…

— Зачекай. Не йди. Побудь, — я вклав її назад у лiжко, сiв у крiселко навпроти. — Я незабаром пiду. Уже пiзно, а завтра в мене божевiльний день.

Вона присiла на край лiжка i дивилася на мене телячим поглядом. Ще бракувало, щоб вона склала руки на колiнах, як слухняна учениця.

— Ти хочеш поговорити? — я бачив, що губи її пересихали. Вона боялася розмовляти зi мною. Вона завжди цього боялася… Їй здавалося, що покiрнiсть i мовчазна вiдданiсть — усе, що потрiбно чужинцю, який вiдбився вiд зграї. — Про що?

Настрiй мiй мiнявся щопiвгодини. Зовсiм недавно я хотiв побачити її, обсипати квiтами так, щоб жовтi пелюстки застрягли у волоссi, впасти обличчям у колiна дiвчини, яка невiдомо за що полюбила мене, i просити прощення, i говорити про те, що я не гiдний її кохання, i викликати в неї гнiв чи сльози, може, навiть ляпаса чи божевiльнi прощальнi поцiлунки. Але тьмяна лампа, згадка про душ i перестелення простирадел навiяли на мене геть iнший, аморфний стан.

— Скажи, навiщо я тобi? — нарештi запитав я. — Чому ти досi не кинула мене? Хiба в тебе не було на оцi кого-небудь гiдного… усього цього? — Я обвiв рукою її кiмнату — чистеньку i простору, з грацiйними статуетками божкiв i ельфiв на поличцi.

Вона дивилася на мене зляканими очима.

— Знаєш… — продовжував я. — Ед вважає, що ти схожа на Б’янку Борджiа й Мону Лiзу в однiй особi… От за кого тобi треба вийти замiж, народити дiтей i все таке…

Мiй язик уже почав заплiтатися. Чи то вiд утоми минулого дня, чи вiд питва.

— Ти хочеш сказати, що… — голос її зривався. — Що ми бiльше не будемо зустрiчатися?

— А навiщо? Хiба ти щаслива зi мною? — мовив якомога безтурботнiше.

Вона встала, накинула пеньюар i знову сiла на лiжко.

— Зараз уже не знаю… — нарештi почувся здавлений голос. — Напевно, це важко назвати щастям. Але… хто знає, що це таке? Адже я не винна, що… люблю тебе таким, який ти є. А ти нiчого не почуваєш. Думаєш, я цього не помiчала? — Очi її нарештi зблиснули, голос цiлком вирiвнявся й у кутиках вуст означилася гiрка складка. — Чи знаєш ти, чи можеш зрозумiти, як змiнив мене? У мене було зовсiм iнше життя. I от у ньому з’явився ти… I менi захотiлося згаснути разом з тобою. У твоєму згасаннi були якась особлива сила, i таємниця, i пристрасть. Менi здавалося: ще трiшки, i я пiзнаю щось дивне, нескiнченне, якийсь прихований змiст у цьому перебiговi часу. Тепер я зовсiм нiчого не чекаю, а ти — не збожеволiв, не постригся в ченцi, не зробив нiчого такого, заради чого варто було б згасати поруч iз тобою. Ти живий, а я вмерла… Ото й усе. Але я не можу не любити тебе. Хiба це залежить вiд нашої волi? Я стала для тебе тягарем, ти хочеш пiти… А що робити менi?

Як на один день це було занадто! Голова менi йшла обертом. Охопив безмежний жаль до Марiї.

— Вибач, — тупо сказав я. — Я думав, що зможу… Менi треба було залишитись одному. Але це… це iнодi так важко.

— Ти дуже дивний. Тому я й полюбила тебе. Ти не такий, як iншi. Менi було добре з тобою, не перепрошуй, — вона кволо посмiхнулась. — Але це — мої проблеми. Я справлюсь, от побачиш.

— Може, одружимося? — раптом мовив я i сам злякався. Серце моє застукало, начебто в нього, як у барабан, застукотiли лапками сотнi механiчних зайцiв. Вона знову посмiхнулась i заперечливо хитнула головою.

— Нi. Я знала, що цього нiколи не станеться. Хiба ти досi не зрозумiв, що тобi — пора?… Хiба моя країна пiдходить для тебе? Хiба це тобi потрiбно?

— Марiє! — зiскочив я з крiсла, сiв бiля її нiг i взяв її руки у свої (це дуже нагадувало сцену з жiночого роману, але менi було начхати!). — Я не знаю, що менi потрiбно… Може, якийсь час. Ти могла б дати менi час?

Вона знову хитнула головою з боку в бiк.

— В тебе його й так було забагато. Я не хочу зв’язувати тебе нi часом, анi жодними обiцянками й зобов’язаннями. I не хочу чекати. Це боляче. Можеш iти. Iнодi будемо пити каву, якщо випадково зустрiнемося в мiстi, так?

Я поцiлував її долоню й пiднявся з колiн. Нiчого не мiг додати до того, що вона вже сказала. Був їй вдячний.

— Майкле… — покликала вона, коли я вже тупцював на порозi. — Це — через iншу жiнку… чи просто так?

Вона знову перетворилася на ту пiдозрiливу Марiю де Пiнта, яку я добре знав до цiєї нiчної розмови.

— Ти — найкраща жiнка в Мальтi! — сказав я. — А я — повний кретин! Вважатимемо, що ти дала менi час на роздуми?!