Наталя Очкур - Містичний вальс

— Світлана, — повертаючи обличчя до всього сімейства одразу, назвалася вона. — Для друзів — просто Лана.

— Дивина, — задумливо відзначила Ія. — Зазвичай це ім’я пасує тільки білявкам, але для вас краще й не придумати. Ну все, досить балачок. Час вечеряти.

Ще півгодини тому в Лани мороз по шкірі пробігав через думку про те, що доведеться з кимось спілкуватися, а зараз, накриваючи стіл під розмірений перестук коліс, вона раділа, що нові знайомці не дозволили їй залишитися сам на сам зі спогадами — єдиним, чого вона боялась у своєму житті. Боялась тому, що не мала над ними влади, тому, що ненавиділа почуватися безсилою.

— Може, ви спочатку самі повечеряєте? — ризикнула запропонувати Світлана, побачивши, що її скромний запас продуктів порівняно із запасом її виглядає, як вітрина гастроному часів перебудови поруч із вітриною супермаркету. — Не хочу вас об’їдати.

— Не хочете — не об’їдайте, — рішуче заявила Ія, — але вечеряти ми будемо всі разом. Ви, — з жалістю поглядаючи на куці припаси Лани — два варених яйця, шмат хліба і рибні консерви, припустила жінка, — мабуть, самі живете?

— Та ні, — збрехала Світлана, — просто відрядження вийшло несподівано, і я не мала часу приготуватися, як слід.

— І ніхто не прослідкував, із чим ви рушаєте в дорогу, — Ія кивнула. — Зрозуміло. Ви більше любите смажену курку чи біфштекс? Чи ви, не дай Боже, вегетаріанка?

— Чому «не дай Боже»?

— Та тому, що в мене двоє мужиків у сім’ї, а як брата рахувати, то навіть троє, і нагодувати їх вітамінами зимою виходить тільки у вигляді пігулок. Така морока, — Ія махнула рукою, — м’ясо з м’ясом їдять. Це я до того веду, що з овочів у мене тільки пара солоних огірків.

— Ні, все гаразд. Я теж люблю м’ясо. Хоча… зараз піст.

— Ой, люба моя, головне в пості зовсім не їжа, а духовне очищення. І чи так ми вже дотримуємось усіх церковних канонів? Крім того, сьогодні Святвечір у католиків. Задля спокою вашого сумління можемо дочекатися першої зірки.

— Он вона, — малий зірвався з місця і прилип до вікна, тикаючи пальцем у ліхтар, що повільно пропливав за вікном — вони саме проминали якусь станцію. — Бачите, яка яскрава?

Жінки перезирнулись і розреготалися.

— Ну як тут встояти? — крізь сміх спитала Лана.

Упродовж вечері Іванко здебільшого мовчав, хоча мовчання це не було відлюдницьким, набундюченим презирством, а радше втомою й стриманістю справжнього чоловіка, який залишає щебетання жінкам, а собі — справи, зате Ярослав говорив за двох. Ія тільки головою хитала, слухаючи сина.

— Присягаюся, коли ми вибираємось на пляж, в Яся і язик засмагою вкривається, — зауважила вона і син негайно обурився:

— Мамо! Ну що ви таке кажете!

— Правду, тільки правду і нічого крім правди! А зараз, якщо чоловіки нас залишать, ми перевдягнемось.

Іванко і Ясь підвелись одночасно, немов солдати, що почули команду «Струнко!», і за мить купе було у розпорядженні жінок. Лана вбралась у теплу нічну сорочку і накинула зверху строкатий халат. Ія обмежилась піжамою з фіолетової байки, прикрашеною вишитими оранжевими зайцями.

— Сама вишивала, — похвалилась Ія, впіймавши погляд Світлани. — Подобається?

— Дуже. А я більше люблю в’язати.

Проте десь за годину, коли всі вже вмостились на своїх полицях, намагаючись заснути, до Лани знову повернулись спогади. Відганяючи їх, вона звивалась, мов в’юн, перевертаючись із боку на бік, але досягнула цим лише того, що простирало під нею зібгалось, як міхи баяна. Холера, думала Світлана сердито, це все через Ярослава. Вона не може дивитись на нього, не уявляючи при цьому, яким був би зараз її син. Господи, за що ж ти мене караєш?

А то ти цього не знаєш, раба Божа!

Знає. Звичайно, вона все знає, хоч і не визначила для себе міру вини. Наскільки вона винна — на десять відсотків? На п’ятдесят? На всі сто? Цілком і повністю? Все одно це не має значення. Ніяка міра не поверне їй сина.

— Вам не спиться? Може, чогось принести? Води або чаю?

Шепіт пролунав із верхньої полиці, на яку, після невеликої сутички з мамою, видряпався Ясь. Від цих питань, простіших за саму простоту, по щоках Світлани потекли сльози.

— Ні, дякую, нічого не треба, — тремтячим голосом відказала вона, і відразу ж почула:

— А чому ви плачете?

— Так, козаче балакучий, закрий рота і спи! — наказала Ія, яка, здавалось, і крізь сон усе чула. — Я розумію, тобі важко в це повірити, але існують речі, які тебе не стосуються!

Почекавши хвильку, хлопчик змовницьки прошепотів: