Наталя Очкур - Містичний вальс

Завжди.

— Може, й дозволю. Якщо у мене не всі танці розписані.

— Але спочатку ми повинні одружитися.

— Овва! Отак от зразу? А що, без цього танцювати не можна?

— Хіба я не казав тобі, що ми, галичани, танцюємо тільки із дружинами?

— Ні, не казав, бо то була б найбільша брехня у світі.

Тепер засміявся Олесь.

— Все одно. Ти повинна вийти за мене, чуєш? Я хочу тебе тільки як жінку — ні коханка, ні подружка мені не потрібна. Що скажеш?

— Так.

— Ти згодна…

— Ти чув.

— Чи щось тримає тебе в Києві, серце? Щось, без чого ти не зможеш обійтися? Чи… хтось?

Він боявся питати це — і розумів, що повинен спитати.

А коли набрався хоробрості, видихнув це і застиг в очікуванні відповіді, Лана відчула повною мірою, як сильно він її кохає. Так само сильно, як і вона — його.

— Ні, — повільно, зі смаком проказала вона, — але одна проблема все ж існує.

— Говори.

— Є хтось… дехто, хто кличе мене до Львова. Що порадиш — погоджуватись чи ні? Я жінка традиційна…

— Та невже?

— Страшне діло, — підтвердила Світлана. — Аж сама собі дивуюся. Ось, наприклад, я переконана, що дружина має слідувати за мужем своїм, а не навпаки. Так мені здається.

Ну, не дарма я стільки часу промивав тобі мозки!

Господи, — Лана здригнулась, почувши голос, який, здавалось, назавжди залишив її — принаймні, вже днів десять вона його не чула, — ну ти коли-небудь, ну хоч колись, хоч один крихітний, нещасний раз даси мені впоратись самій?

Ну все, мовчу. Мовчу. Я ж просто… в якості підтримки. До речі — ще одне, маленька ремарка. Ти й досі сердишся на Святого Миколу, що він закинув тебе в Рутенію?

Ні.

Це було випробування, раба Божа Світлано — якби ти не пройшла його, ти ніколи не зустріла б свого Олеся.

Господи, перекажи Святому Миколаю, що я нікому й ніколи у своєму житті не була така вдячна, як йому. Окрім, звісно, Тебе.

— Сама йому перекажеш, — прикидаючись обуреним, пробурмотів Господь, та Лана знала, що це він так забавляється. — Я вам усім що, передавач? Одна свічка і кілька молитов — більше йому і не треба.

— Я це запам’ятаю. А ти не питався, як йому сподобалось у «Замку Лева»?

— О, — Творець хіхікнув, немов згадавши солоний анекдот посеред чемної і чинної бесіди. — По-моєму, він у захваті.

— І? — повертаючи її до реальності, мовив Олексій.

— І я подумала, чи тобі не потрібен новий менеджер? Байдуже, в якому відділі — я згодна починати із самого низу. Не люблю сидіти без роботи.

— Ми щось придумаємо.

— Правда?

— Я сказав — ти чула. А зараз припини балакати і поцілуй мене. Я скучив. Якби ти знала, як я за тобою скучив. Я кожну нашу ніч напам’ять вивчив. Обіцяю, що їх буде дуже багато — таких ночей. Кохана, обніми мене.

— То хто балакає? — цілуючи його, прошепотіла Лана, і, перш ніж підлога вже звично гойднулась під її ногами, встигла подумки, від усього серця, проказати:

Дякую, Господи.

І, слово честі, анітрохи не здивувалась, коли почула відповідь.

Прошу, — пробасив Глас Божий із небес. — В разі потреби — звертайся.