Наталя Очкур - Містичний вальс

— Кажи мені «ти», Олесю. Так буде краще.

— Маленька… моя дівчинко… росинка моя, — він згріб її у ведмежі обійми, і перелякані менеджери вкупі із паном Стояном просто таки заціпеніли, на те споглядаючи, і лише Роман, незворушний мов танк, так само дивився собі на стелю — він навіть із місця не рушив.

— То ви що, — до пана Стояна кінець кінцем повернувся дар мови, — все-таки бачились раніше?

— Раніше? — Лана насупила брови, замислившись. — Не знаю. Можливо, вічність тому. Не в цей приїзд до Львова, не турбуйтесь, я вас не обманюю, Василю Петровичу.

— По-моєму, — зауважив директор, вочевидь, загубивши всяку надію зрозуміти, що коїться з його улюбленицею, — де і коли б ви не зустрічались, познайомитись ви встигли доволі близько.

— Не так близько, як мені хотілося б, — Олесь вхопив її за руку і потягнув у коридор — вона не пручалася. Зупинившись біля високого, на пів стіни, вікна, що виходило у внутрішній дворик, він знову притиснув її до себе — так міцно, що їй важко було дихати, і прошепотів, ледь торкаючись губами її волосся:

— В той день я поїхав шукати тебе.

— Я знаю. Побачення в Самаррі, правда ж?

— Так, тільки замість смерті — любов. І де ми зустрілися?

— В іншому житті.

— Ти пам’ятаєш?

— Любий… звичайно. Ти був там королем.

— То так мені вже на роду приписано.

Лана тихенько засміялась, відчуваючи, як від щастя тремтять руки, а голос зривається, і темніє в очах. Знепритомніти від надлишку почуттів… ефектно впасти в надійні обійми коханого… чорт забирай, а в цьому щось є. Треба спробувати.

— Одну хвилиночку, — за спиною Олеся виник Роман. — Я не затримаю довго твою королеву, мій друже.

Олекса слухняно відступив, а Ромко, звертаючись безпосередньо до Лани, продовжив:

— З тих пір, як він лазив бозна-де три доби, він повернувся сам не свій. Враження було таке, ніби він щось втратив. А коли ми їхали сюди, він марив вами всю дорогу зі Львова до Києва. Дев’ять годин! Називав вас своєю королевою і зітхав так шумно, що в авто дах зривало від висхідних повітряних потоків. Мене він так просто дістав, я боявся навіть його за кермо пускати, — Роман театрально потер дійсно втомлені, запалені очі. — Та тепер я бачу, що через вас варто було зітхати. І трохи постраждати теж не гріх.

— Не розумію, чому ми раніше були ворогами. Ти чудова людина, раднику.

Роман не здивувався цій заяві, яка у вустах незнайомої жінки прозвучала б, щонайменше, дивно — він просто відступив на крок, оглядів Лану так, ніби вони зустрілись після довгої розлуки — хоча… чи доречне тут «ніби»? — і стиха проказав:

— Собача робота. Насправді ти завжди подобалась мені. Мені усі, хто любить Олеся, подобаються, а ти — особливо, бо кохаєш його сильніше за всіх.

— Такий гарний светр, — опустивши погляд на груди Романа, зауважила Лана. — Хто зв’язав? Мама Ганна?

І знову він зовсім не здивувався.

— Зоряна.

— Зоряна? Особистий секретар Олексія?

— І моя наречена. Вона просила передати тобі, — тут Ромко всміхнувся, — чужинко, ось це.

Роман простягнув правицю, розтиснувши пальці — на долоні, обмотаний шовковим чорним мотузочком, лежав Ланин дерев’яний хрестик, той, який вона, разом із душею, загубила у бальній залі королівського палацу, танцюючи із Олесем містичний вальс. Ну ось, нарешті душа її повернулась. Спільно з Божим благословенням. Лана взяла натільний хрестик і мовила, надягаючи його:

— Подякуй їй.

— Неодмінно. Та скоро ти сама матимеш нагоду подякувати їй. Так я собі думаю. — Ромко скоса поглянув на Олексія, легенько вклонився і відійшов. Та не встигла Лана знову приступитись до Олеся, як у коридорі пролунали якісь зловісні кроки — чому вони здалися їй зловісними, вона пояснити не змогла б, та це було її перше, суб’єктивне відчуття, і воно не зрадило її, бо, озирнувшись, вона побачила, як до неї поспішає Валентин, із таким злостиво-привітним усміхом на вустах, що вона вся аж пополотніла. На нараді він сидів мовчки, ігноруючи її, озиваючись, тільки коли до нього звертались, і вже це було поганим знаком, бо так — і Лана це знала — проявлялась його злість, а, побачивши її в обіймах Олеся, він, певно, зовсім розлютився. Валентин був із того ґатунку чоловіків, які не прощають жінок, що насмілились сказати їм «ні», і, до того ж, він цілком міг утнути якогось підлого коника, і саме це, судячи із сиропної гримаски на лиці, він і збирався зробити.

— Світлано! — вигукнув він вкрадливо, інтимно і водночас так голосно, що не почув би його тільки мертвий, та ще й схопив її за руку, стиснув так, що аж пальці хруснули, руку довелося видирати, і це вийшло не дуже ефектно. — Ну, як ти? Виглядаєш прекрасно! Де ти була весь цей час, крихітко? Як провела різдвяні канікули? Судячи з рум’янцю на щічках, багато гуляла? Молодець! — він торохтів, як гримуча змія, він так поспішав сказати якомога більше гидот, що аж захлинався словами і слиною. — А тебе тут усі обшукались! І Стю — пам’ятаєш його, ну, того жантильного лондонця, ну, голову «Брітіш Медікал Ко», і Жан-Поль, і Крістіан Мюллер! А Курт — він постійно про тебе питає!