Наталя Очкур - Містичний вальс

Розправившись із Григорієм, Роман повернувся до Василя Петровича, який був попелясто-сірим від усього щойно почутого, і додавши у свій голос ще трохи оксамиту (увага — справжнє диво: оксамит дозовано), проникливо попрохав, інтонаційно забарвлюючи звертання так, що вони і звучали з великої літери:

— Прошу Вас, не думайте, що негідна поведінка Вашого підлеглого відіб’ється якось на нашій подальшій співпраці. Я просто хотів, щоб Ви були в курсі, як тримаються деякі Ваші працівники… це ж обов’язок керівника — бути в курсі таких справ? Крім того, ми перед Вами в боргу — через відсутність пана Яницького Ваш менеджер витратила даремно стільки часу, тому, — Ромко широко розвів руки — так, як, мабуть, роззявляє пащу вже не голодний крокодил, — я переконаний, все владнається до обопільного задоволення.

Якби не Лана і не її марний візит до Львова, розшифрував цю ввічливо подану дипломатичну ноту кмітливий пан Стоян, чхати ми б хотіли на Вас, із Вашими ліками та невротичними співробітниками. Пощастило Вам, що дівча не застало директора. Просто-таки поталанило.

Коли концерт на замовлення було закінчено і від Грицька залишились лише спогади вкупі із мокрим місцем, львівські візитери повернулись нарешті до справ. Почались суперечки про терміни оплати, обсяги поставок, рекламації, вимоги до сертифікатів та інші, тому подібні бізнесові речі, до яких Світлана вперше в житті не дослуховувалась — зазвичай все це її дуже цікавило, та зараз вона була зайнята тим, що милувалась Олексою. Він теж не зводив із неї очей, примудряючись, щоправда, заглядати у свої папери, і щось відповідати пану Стояну, але з тим же успіхом зацікавленість його можна було витлумачити, як природну реакцію чоловіка на вродливу жінку. Він залишався стриманим і спокійним, і це доводило Лану до сказу, бо колись, до зустрічі із ним, стриманість і спокій були написами на її гербі. Ромко ж взагалі дивився кудись крізь Лану — якщо вони і зустрічались в іншому житті, ніякого знаку цього він не подавав.

Світлана аж підстрибувала на стільці, двічі втратила нитку розмови, тричі не відповіла на деякі організаційні питання, що їх ставив директор, і врешті-решт пан Стоян змушений був зробити їй зауваження.

— Не розумію, що це з нею коїться, — вибачальним тоном звернувся він до Олеся. — Лана сьогодні сама не своя. Вона з вашого Львова повернулась якась незнайома, неначе чужинка. А взагалі-то вона дуже зосереджена і уважна.

Пан Яницький відкинувся на спинку стільця, всміхнувся, сплітаючи довгі пальці в «замок» і так подивився на неї, що їй стало зрозуміло — він все пам’ятає, перш ніж він озвався, хвилюючим, мелодійним голосом, який пробудив у ній всі можливі і неможливі, божевільні, п’янкі спогади.

— Що ж, значить, за ту тисячу років, що ми не бачились, вона анітрохи не змінилась.

Василь Петрович так зиркнув на Олеся, ніби хотів сказати: ну ось, тепер у цій кімнаті двоє божевільних замість однієї. Роман поглядав кудись на стелю і тільки що не присвистував, а Лана, спалахнувши, мов дівчинка-шістнадцятка на першому побаченні, низько схилилась над столом. Хвиля чорних, мов воронове крило, кучерів упала їй на щоки, чудернацьким покривалом затуляючи її зніяковілість від чужих очей. Коли нарешті всі контракти було підписано, угоди завірено, зі всіма рукостисканнями було покінчено, Олекса встав і, обігнувши стіл директора, підійшов до столу засідань, до її стільця. Лана підняла голову.

— Пане Яницький?

— Пані Сушко. Ну ось, нарешті ми і зустрілися, — теплі блакитні очі всміхались, в їхніх куточках зібрались веселі «гусячі лапки». — Чи можу я висловити жаль з приводу того, що наша зустріч так затрималась із моєї вини?

— Жаль? О, ні, жалю від вас я не прийму. Ніколи ні про що не жалійте, пане Яницький. Який у цьому сенс?

Олесь схилив голову, погоджуючись, і від цього, такого знайомого руху, серце Лани стиснулось і солодко заскніло. І це його волосся… воно знову падало на високе чоло, розбурхуючи уяву, пробуджуючи спогади про те, як вона відкидала ті непокірні пасма, як, сміючись, торкалась до них вустами… Олесь стояв перед нею, як колись на судилищі — немов чекаючи вироку, знаючи вже, яким він буде, той вирок, і все ще не втрачаючи надії… Лана простягнула руку і легенько торкнулась його долоні. І від її дотику він спалахнув.

— Можна вас на кілька слів? — рівним голосом попрохав він, вказуючи очима на двері. І тут — не знати, яке божевілля оволоділо нею, чи, навпаки, до неї повернувся розум, бо вона усміхнулась, чисто, прозоро, подивилась на нього і спокійно одповіла: