Наталя Очкур - Містичний вальс

— Попутниця, — всміхнулась Світлана, стараючись не звертати уваги на гострий біль у серці. — Якщо ти не проти.

— Ну, думаю, ви придбали квиток. Так що проти я чи ні, це не має ніякого значення.

— Так, квиток я придбала, — підтвердила Лана. — Інакше мене просто викинули б із поїзда. Тепер ще б отримати твій дозвіл на проїзд, і я була б повністю щасливою.

Хлопчина метнув на неї підозрілий погляд, а потім розплився в широченній посмішці.

— Я стільки подорожую, — повідомив він із виглядом Лівінгстона, знайденого в чергових джунглях, — а в житті жодного разу не бачив, щоб когось викинули з потяга, — малий замислився і додав, — хіба що у фільмі із Сігалом. Ну, той, як його…

— Захоплення-2, — підказала Лана.

— Ага, точно, — зрадів малий. — Так тільки там бачив. А було б цікаво!

— Кому? — Світлана не витримала і засміялася. — Тобі чи тому, кого викинули?

У відповідь почулось істинно козацьке:

— Обом. А зараз вибачте мене, я маю допомогти мамі занести речі.

Лана ще хотіла спитати, чи мама подорожує сама, без татка, але смерч у синій куртці вже зник. Її ноги затремтіли і вона без сил опустилась на сидіння. Її синові було б стільки ж… майже стільки ж… на рік менше хіба що… Її маленькому хлопчику. Вона хотіла назвати сина Григорій — бадьорий, не сплячий, як не важко в це зараз повірити. Втім, якщо станеться диво і в неї будуть ще діти, первістка вона так і охрестить. Щоб сам не спав і мамі не давав, щоб кожною миттю свого життя, кожним рухом і жестом, кожною усмішкою стверджував її буття, її існування. Ставлення Лани до смугастого нещастя, яке сходило слиною, ледь забачивши її, ніякою мірою не змінило ставлення до імені. А те, що вона співала Грицьку… то так, забавка. Маленька бяка з її боку.

— Добрий вечір.

Світлана підняла голову на звук мелодійного жіночого голосу. Пані, що увійшла в купе, трималася, мов королева, із гідністю, але без зверхності, і була дуже привабливою. Висока, струнка — цього не зміг приховати навіть мішкуватий плащ, з якого струменіла вода, — з очами кольору бурштину, та яскраво-рудим волоссям, вона мала на вигляд років тридцять, із можливою похибкою в той чи інший бік на два роки, і вся аж сяяла внутрішнім світлом — тим особливим випромінюванням, за яким безпомилково визначається дійсно щаслива жінка.

— Вечір добрий, — ввічливо відповіла Лана. — Я бачу, дощ посилився?

— Це не дощ, а тропічна злива, яка збилася з курсу і помилилась країною, — засміялась жінка, знімаючи плаща. — Мої хлопці вже марять про гондоли, на яких вони б курсували пероном.

— Ваші хлопці?

— Син та чоловік. З Ярославом ви, здається, вже познайомились.

— Хороший хлопчик, — через силу виштовхнула із себе Світлана, дивуючись, як це біль досі не розірвав їй серце. Жіночка знову розсміялась.

— Хороший хлопчик? Тоді ви спілкувалися з кимсь іншим. Мій син — то такий маленький гібрид дзиґи та блискавки, і від його присутності голови в людей починають боліти автоматично!

Нічого відповісти Лана не встигла, бо за спиною жінки пролунало:

— А я все чув!

— І коли я в цьому сумнівалася? — пробурмотіла пані, хоча видно було, що насправді вона зовсім не сердиться, і трохи посторонилася, пропускаючи сина в купе. Малий тримав у руці доволі об’ємну валізу, яку поставив на підлогу тільки тоді, коли мати сіла на нижню полицю. Слідом за ним до купе увійшов чоловік у мокрому пальті, з двома валізами. Побачивши Світлану, він теж опустив свою ношу на підлогу і зняв капелюха, а вона враз зрозуміла, від кого малий Ярослав успадкував такі яскраві зелені очі, золоте волосся і гарненьке личко. Чоловік виглядав молодшим від своєї дружини і всміхався, чарівно ніяковіючи, чим відразу здобув прихильність Лани.

— Вечір добрий, — сказав він.

— Це Іванко, — пояснила жінка. — Мій муж. О, даруйте, я ж не назвалася. Мене звуть Ія.

— Як? — це вихопилось у Лани мимохіть, і було неввічливо, проте з таким іменням вона ще не стикалась.

Та жінка не образилась.

— Ія. З грецької — «фіалка», — охоче, і, як видно, не вперше, пояснила вона. — Це моя мама пожартувала, вона в університеті викладає історію Давньої Греції. Хіба я схожа на фіалку?

— Ні. І якщо вже порівнювати вас із квіткою, то я б сказала, що ви схожі на тигрову лілію. Або ще на чайну троянду.

— Дякую, — всміхнулась Ія. — Тигрова лілія — звучить, як музика. А троянди я не дуже люблю. Вони для мене надто помпезні, надто урочисті, якщо ви розумієте, про що я. А вас як звуть?