Наталя Очкур - Містичний вальс

— Лано, сподіваюсь, ви не планували на Різдво чогось особливого?

Дівчина всміхнулась, ковзнувши поглядом по білявому красеню, який все ще стояв біля вікна, та той рвучко відвернувся, ще й плечем повів, ніби відганяючи кусючу муху, і посмішка Лани зблякла.

— Ні, нічого такого, — рівним голосом, розрахованим, як гра світла й тіні на полотні вправного маляра, відказала вона. — Самотнє Різдво — що може бути гірше? Я навіть рада, що буду в дорозі на Святвечір.

Нордичний блондин із підкресленою увагою втупив очі в мокру ялинку, що росла на клумбі за вікном, а Василь Петрович похитав головою.

— Заміж тобі треба, дитино! — мимохіть переходячи на «ти», що слугувало для Лани найвірнішою ознакою директорського занепокоєння, заявив він. — Як це так — сама-самісінька в усьому світі?

— Нічого я не сама-самісінька! У мене є ви!

Лана сказала це й не думаючи підлабузнюватись та, схоже, саме так сприйняв її відповідь блондин, бо від вікна долетіло глузливе фиркання.

— Що таке з паном Валентином? — озирнувся директор.

— Ніс закладений, — миттєво знайшлась Світлана. — Прочищає.

— У нього що, нежить?

— Еге ж. Французький.

Блондини червоніють легко й помітно — у Валентина запалали навіть вуха. Пан Стоян закашлявся, марно намагаючись замаскувати цим сміх.

— Ти що собі дозволяєш? — прошипів Валентин, наздогнавши Лану в коридорі. Вона вже попрощалась з директором, отримавши від нього цінні вказівки, короткий усний нарис про підприємство, на яке мала їхати, деякі особисті враження про керівника «Галичмедсвіту» Яницького Олексія Даниловича, які, поза сумнівом, ще стануть їй у пригоді, а також невеличкий різдвяний подарунок — ажурний білий светр, такий легенький, що, здавалось, дмухни на нього — і він полетить. Світлана теж приготувала подарунок для директора, вона зв’язала йому веселенький шарф, лимонно-жовтий, кольору канарки, із зеленими удавами у червоних ковпачках, як у Санта-Клауса. Удави посміхалися на повні свої сині беззубі роти, і Лана знала, що її весь із себе такий суворий шеф залюбки намотав би цей витвір мистецтва на свою шию, але, на жаль, вона не планувала сьогодні нікуди їхати, все вирішилось в останню мить, і її подарунок лишився вдома. Як завжди, — невдоволено зморщилась Лана. Вона думала, що встигне його вручити і — не встигла.

— Я з тобою розмовляю, — нагадав Валентин. Світлана зупинилась і різко, немов карбуючи кожне слово, мовила:

— Не тільки ти можеш поводитись зі мною так, наче я пранцювата, любий! Я теж маю право на подібну люб’язність! О, так, дякую, що не сахаєшся від мене, коли я сідаю поруч.

— Ти сама винна! Твоя поведінка…

— Щось я не пригадую, чи обговорювали ми мою поведінку, коли ти тягнув мене у ліжко? Здається, що ні! Тоді вона тебе не хвилювала! Чи навіть грала тобі на руку, га?

Валентин миттю зів’яв.

— Але ж ти не пішла… не погодилась! Твоєму австріякові більший кусень відламався!

— Залиш Крістіана у спокої і не називай його австріяком! Він же тебе хохлом не нарікає! Май хоч трохи поваги до людини!

— І як він у ліжку, добре тебе відповажав?

— Спасибі, не ваше діло!

У Лани засвербіла права долоня — вірна ознака того, що комусь не завадило б дати по пиці, але дівчина вже вкотре лиш міцніше стиснула руки. Пройшли ті часи, коли вона захищала свою честь, як голодний пес кістку. А силою якщо і можна щось змінити у світі, так це думку твого опонента — із поганої на ще гіршу, і хати — на руїни. З цих пелюшок Світлана вже виросла.

— Світлано!

— Валентине, дай мені спокій! Послухай, — відкидаючи з плеча грайливе звивисте пасмо волосся, продовжила вона, — я дуже вдячна, що ти заступився за мене перед тим смугастим дебілом, і все таке інше, але мені дійсно треба йти. Поїзд на Львів за кілька годин, а в мене ще й кінь не валявся. Речі треба зібрати, — Світлана потихеньку крокувала до виходу. — Узяти щось поїсти в дорогу. Ну, ти розумієш…

— Я… — Валентин ухопив її за руку і змусив зупинитися. Не хотілось вириватися на очах у захоплених глядачів, що стирчали з усіх дверей, немов морквяні хвости із землі, тому Лана зупинилася.

— Що?

— Там, у Стояна… на нараді… ти так дивилася на мене… Хотіла щось спитати?

В серці у Лани щось кольнуло — так, легенько, немов сита вже комашка, яка кусає більш за звичкою, ніж від голоду. Що то було? Відлуння давнього прагнення мати родинний затишок і чоловіка, гарного внутрішньо та зовні? Голос Світлани пом’якшав.

— Хотіла. Про твої плани на Різдво. Та тепер це вже не суттєво, чи не так?