Люба Клименко - Великий секс у Малих Підгуляївцях

Я заволнувалася і кажу йому:

— Мумріков, а ви куда?

— Хочу попросити Павла Миколайовича стати моїм боярином.

— Шо-шо?

— У вас це називається боярин чи старший дружко?

— Шо-шо?

— Квіточко моя, ти, головне, не хвилюйся!

— А я й не філююся! Просто мені кажецця, шо вам би більше підійшли за дружка хтось із ваших архіологів!

— Ні, сонечко, вони ненадійні! Бачила, ми мало сватання не провалили. А тут серйозна справа. На все життя!

— Мо’,нетра?

— Треба, кицюню, треба!

В’являєте, яке западло!

— Мені погано! — сказала я і здєлала від, шо млію.

Але удача була не на моїй стороні. Бо якраз з хати вийшов Брігадір.

— Павле Миколайовичу, ходіть сюди, поможіть! — закричав Мумріков, як ненормальний.

Брігадір помчався, як самошедший.

— Шо таке? Галько, шо з тобою?

Я, шоб намікнуть йому, аби не бовкнув нічого лишнього, кажу:

— Та от замуж зібралася за Олександра Кісточкінича.

Брігадір подивився таким взглядом на Мумрікова, шо я думала, він січас його заб’є. Потім він подивився на мене, а я скорчила таку жалобну міну, шо він не посмів мене видать. Зціпив зуби і сказав:

— Бажаю щастя!

Ну шо, дівчонки, не мущина? Мущина, настоящий мущина!

— Павле Миколайовичу, прошу стати моїм старшим дружком! — радісно сказав Мумріков.

Брігадір подивився на нього непонімающе, а відповів весело:

— А чом би й ні?

І хвацько ляснув мене по сраці:

— «Вставай, мила моя, вставай! Більшого вимагай!»

Я ці слова запомнила. І не раз вспоминала їх у моєму замужестві! Яка ж я була дурна! Поміняла великого на малого!

А як же я по ньому скучала! По великому, канєшно. Він же такий милий, залупієнько брігадірський. Він же такий сімпатяга! На жидка похожий, шнобелястого. Або на цигана кучерявого.

А какий він накачаний! Як культуріст! А какий у нього характер! Упрямий і безстрашний! О, який він храбрий! Він проникав у мою печеру і тупцяв там, тупцяв, роздлубував її дальші й дальші. Бо, понімаєте, моя печера була для нього замала. Ох, як успомню, так і вздрогну! Кстаті, проблема размєрів моєї петельки та його пугвічки мене дуже волнувала. Моя петелька тріщала, аж рвалася, а його пугвічка безжалосно її пресінгувала, після чого петелька — вся розтрьопана і пошарпана, але дуже довольна жистьою — захльобувался якоюсь білою жидкостю.

— Шо це за мастило таке странне, як кисіль? — питалася я у Брігадіра.

— Сливко моя ненаглядна, це ж жива вода! — казав той удохновенно. — Од цієї живої води жизнь рождаєцця!

Ось такий він був, Брігадір.

Шось я увліклася в другу сторону.

Так от. Согласився Брігадір бути старшим боярином у нас на свайбі.

І пообіщав, шо усьо буде ідеально.

І, канєшно, по звичаю. По давньому підгуляївському звичаю.

А по давньому підгуляївському звичаю у п’ятницю должні були до мене в хату прийти баби, то єсть молодиці, пекти коровай.

Сіли ми з батяньою і зажурилися. У нашому селі давно вже ніхто хліб не пече, даже булочки купляють у лавці. А тут не просто тобі хліб — а коровай! Мумріков нас просвітив, шо випічка короваю — вещ сакрательна, то єсть свята, бо це символ майбутнього сімейного щастя. Який він вийде — такою й буде наша жисть із Мумріковим. Він ше предупредив: — коровайниць должно буть сім! Це нас з батяньою просто вибило, як пробки із щотчика.

Шо робить? Ідемо з Мумріковим до старшого боярина, то єсть до Брігадіра, і кажемо: так і так, нужні коровайниці, шоб були замужні, але не старі, веселі, але не пошлі, не бездітні, не розводяшки, з хорошою сімейною жистю, шоб уміли пекти і співати давніх свайбених пісень.

— Є такі! — каже Брігадір. — У нас якраз краєзнавчий кружок при сільській школі таким займається. А Раїса Степанівна — вчителька народознавства — буде усім заправляти з превеликим удовольствієм!

І Брігадір посміхнувся так, шо я аж позеленіла! Я ж то знаю Раїсу Степанівну і всю її компанію вчительок-а-ля-отлічниць! Я пару раз застала Брігадіра з Раїсою Степанівною, як вони сюсюкали під школою! Але тоді мені було всьо равно! А тепер, як ото він мені про неї згадав, я ледве не луснула! Ця — трам-пара-рам — буде в моїй хаті пекти мені весільного хліба?!

— Да нікада! — сказала я.

— Ти що, кицюню? А хто ж нам коровай спече? — озвався Мумріков.

— Та вам же невигодно! — кажу я. — Та Раїса Степанівна піде від мене без скальпа!

Брігадір хитро завлибався.

— А чого, серденько? — здивувався Мумріков.

— А того, бо вона мене в школі діскрімінірувала!

— Заспокойся, люба! Тебе взагалі в хаті не буде! Ти будеш готуватися до дівич-вечора, тобто прощальної вечірки з подружками! Вони собі самі, а ти собі сама.