Олесь Ульяненко - Знак Саваофа

Полум'я нiхто не намагався погасити, але вся Соснiвка з якоюсь зачаєною чи то печаллю, чи то радiстю, що переходила у неймовiрне збудження, слiдкувала, як вогонь полоще фiолетове небо, розкидаючи навсiбiч снопи золотистих iскор, що на радiсть дiтворi вистрiлювали, обдаючи глядачiв хвилею жару. Натовп стояв пiвколом, мовчки, десь за пiвкiлометра вiд пагорба, спостерiгаючи, як бiля пiднiжжя хреста бiгає чиясь постать, звiдси невпiзнавана, i вимахує руками. Хтось кинув здогад, що це Лаврентiй, iншi думки розiйшлися: хто говорив, що це подiбне на Льопу, хтось - на когось з монастирських братчикiв. Вони стояли i не рушили з мiсця навiть тодi, коли хрест упав, придавивши собою чоловiчка, який метався бiля пiднiжжя, i звiриний крик потряс їхню мовчанку; вони навiть не кинулися допомагати, а отак стояли, втопивши свої погляди у яскравому червоно-синьому вогнi, й пiшли тiльки тодi, коли в небо поповзли густi клуби диму, неприємно запахло смалятиною.

Наступним днем пройшла процесiя паломникiв. Нiхто з соснiвцiв не цiкавився покiйником, якого дiльничний разом зi столичною мiлiцiєю витягнули з купи ще теплого, навiть з головешками жару, попелу на тому мiсцi, де стояв хрест. Одне знали, що то зовсiм не Лаврентiй, не Мурзон, не Наумич. Але увагу їхню привернув натовп, що з хвилини у хвилину рiс, потоком випливаючи звiдусюди, витягуючи калiк, п'яниць, почтенних городян; вони йшли з такою ж рiшучiстю, з якою ранiше ходили на Першотравневi свята. Однi несли транспаранти, котрi закликали до єдинства росiйського народу; в iнших у руках були пишнi корогви. Але бiльша частина топтала пiд мороским дощем багнюку, не вiдаючи, що саме трапилося, чого так збурився народ, накочуючи на очi сльози, вибалушуючи свої зеньки, рвали в нестримному екстазi сорочки, заламували руки, тягнучи псалмоспiви. За годину натовп обминув пагорби та озера i вийшов на биту дорогу, що вела до монастиря. Безногi юродивi тонули у жовтих вiд глини ковбанях; намагаючись вибратися звiдти, вони потрапляли пiд десятки, сотнi нiг дужих паломникiв, якi несли в простягнутих, з напнутими жилами руках портрети Миколи II, вирiзанi з дешевих часописiв, скопiйованi у мiсцевих ксерувальнях. Паломники призупинялися бiля дверей, обносили фруктовi дерева, кляли тих, що ховалися по хатах, як вiровiдступникiв, супостатiв, антихристiв, христопродавцiв. Вони вили i скиглили, як стадо голодних псiв, передаючи з рук в руки невеличку iкону, вималювану аляпувато, але прискiпливо та дбайливо, з бородатим царем, що нинi потрапив у мученики та святi. Вони призупинялися, пiднiмали iконку над головами, лобизали її i знову продовжували шлях до монастиря. Жiнки, запнутi у бiлi хустки, зi скорбним i торжественним виглядом зверталися до людей, що збиралися купками бiля дороги, хилитаючи якось двозначно головами; паломницькi жiнки - це було щось особливе: невиразнi, але з палаючими очима, вони радше нагадували самогубцiв, невдалих, проте з чiткою думкою, що до цього вони повернуться, а зараз чи то насолоджувалися, чи просто завивали, скручувалися джгутом вiд нищiвних ударiв свiту; так вони показували, як люблять свого святого, як їм боляче, з такою майстернiстю увiйшовши в роль, що бiльшiсть з неї нiколи не вийде. На темних перевалах, до шляху в столицю i далi вони вiдчайдушно злягалися з чоловiками, яких їхня помутнiла свiдомiсть приймала теж в ореоли мученикiв за православну вiру. Вони не вiдмовляли собi нi в чому i нi вiд чого не вiдмовлялися. Вони приймали бiль тiльки той, який самi собi завдавали, а на агресiю зi сторони або найменший прояв непокори самi вiдповiдали агресiєю, а тому були навiть небезпечними.

Дорогою паломники перекинули не одну ятку, що на їхнiй погляд богохульно впливала на мiсцевiсть; також жертвою став «уазик» мiлiцейського наряду, що миттєво завертiв колесами догори, як тiльки один капловухий сержант закликав паломникiв до порядку.

Еллада навiть не намагалася зупинити цю процесiю, а видавалося, що, навпаки, щиро вiтала таку подiю, як канонiзацiя Миколи II, колишнього росiйського самодержця, в народi прозваного Кривавим, а, подивись, повернулося щось у сферах вишнiх, i попливло iншим руслом. Били радiсно та сполошно дзвони. На залiзницях народ зустрiчав електрички, паротяги з паломниками, покотом лягаючи на рейки. Тут влада теж розводила руками, бо нiхто не хотiв пiдставляти лоба чи шию пiд руки навiжених вiрних московському патрiархату. Трiщали руки, ребра. Медпункти не могли прийняти всiх понiвечених, скалiчених за велику росiйську iдею. Простолюд, який лише вдавав, що розумiє навколишню ситуацiю, чемно кивав головами, але тримався хитро подалi: їм однаково, якому святому молитися i що в нього просити. Вони звикли просити, щоб їм неодмiнно дали, а якщо такого не траплялося, тобто вони не отримували вiдповiдi на прохання, то цiкавiсть у них швидко вигасала, перекидалася в область зовсiм iншу. Тому вони прийшли поглянути на процесiю, яка, грузнучи у жовтому багнi, волаючи, зазиваючи, хникаючи, виючи, розтрiпаним китайським паперовим змiєм перекидалася з пагорба на пагорб, щоб нарештi потрапити до монастиря. Потiм, пiзнiше, будуть перераховувати кiлькiсть виламаних з корiнням дерев, кiлькiсть згвалтованих, затоптаних, покалiчених, але тихо так, наче нiчого не трапилося, i це не було великою жертвою за велику православну церкву, з центром у Москвi, де бути третьому Риму, а четвертому не бувати. Пiзнiше в храмах, де хрести з косою перекладиною, читали молитви за упокiй потонулих, забитих в iм'я святого i самодержця, убiєного жидвою за вiру православну. I бiля монастиря, де завбачлива братiя зустрiла паломникiв киями, спихаючи донизу найпруткiших, горланячи, що всiм тут мiсця не вистачить, вони все сприймали за чисту монету, як мученики, як страстотерпцi, як провiдники чогось такого, що в їхньому буденному життi зовсiм не влазило в голову, їм необхiдна була ця мука, щоб долучитися до чогось такого, хоча б до цих золотих цибулин храмiв, де шастали шестисотi мерседеси, а батюшки ситi, впевненi, що пiддавали анафемi буржуазний захiдний свiт, муркали у мобiльнi телефони, користалися телевiзорами виключно з Нiмеччини, заводили коханок, далеких вiд православ'я, вiддавалися сумнiвним утiхам та бесiдам з тонкошиїми келiйниками. Все це зависало в нерухомому повiтрi тодiшнiх, теперiшнiх, давно минулих звичаїв, а тому коли останнi, тобто батюшки, благословляли, хрестили, кляли з амвонiв, то все це, зависле в нерухомому повiтрi звичаю, сприймалося як належне, їм необхiдна була ця мука, цей ляпас, який вони щедро своєю нездоровою фантазiєю надiляли дивними почуттями, глибоким змiстом, величчю того народу, якому служили святi отцi росiйської православної церкви. Заледве де знайдеш бiльшої плутанини i тупої простоти. Це подiбне до того, як оглушує церковний спiв у аляпуватих, подiбних на шкатулки, залитих сусальним золотом, обсипаних дорогоцiнним камiнням православних храмах, де велич архiтектури, запах чогось божественного з'їдається невимовною розкiшшю, де перед вiвтарем пхається злиденно одягнена паства, де саме розумiння Бога звiтрюється, як тiльки перед зором пропливе нарядна, як рiздвяна ялинка, постать священнослужителя. Все показово: храми, що глушать, як лiкарнянi притулки, страждання натовпу, розспiви пiвчих, голос попа; за цими голосами не чути слова, вписаного у Святе Письмо. Золота глухота власної величi. I натовпу, що сунув, наче на паризьку барикаду, до монастиря, саме цього хотiлося. Сам акт, а не вiра. Мазохiзм заради задоволення, а не муки святостi, їм навряд чи ввижалося майбутнє.