Олесь Ульяненко - Знак Саваофа

У розпал будiвництва, коли Мурзон стояв нагорi, горлаючи на все горло, щоб йому подали цементовий розчин, перед наполовину пiднятими стiнами враз зупинилося авто кольору черi. З вiдкритого вiконечка висунулася жiноча голiвка, обвита, мов плющем, чорним волоссям, з лицем рожево-мармуровим, i щось запитала. Мурзон, глухуватий вiд народження, заматюкався i крикнув, щоб мадам проїздила далi, бо тут не дуже безпечно, хiба вона не бачила знак, що тут iде будiвництво. I тут, як на лихо, балiя з цементом перевернулася, потекла густим сiрим потоком, вихлюпнулася i залила авто разом iз зачiскою дамочки, якою була Iлона. Авто вимили, видряпали, навiть трохи посмiялися i на цьому полишили. Пiсля цього курйозного випадку пройшло не бiльше мiсяця, а тодi хтось в недiльний день залив бетоном каплицю.

Будiвництво вiдновлювалося помалу, бо не вистачало грошей, а сусiдство руського православного монастиря, що рiс i вiдновлювався, як на дрiжджах, здавалося, робило все неможливим. Лаврентiй витягнув з жестяної банки з-пiд кави тисячу доларiв, тi, що йому заплатив Мiтька-клерк, i вiддав греко-католицькiй громадi. Все одно будiвництво з невiдомих причин затримувалося, що дратувало найбiльше самих будiвельникiв, бо нам збоку видавалися їхнi рухи виваженими, сповненими грацiї, наче розстилалося перед очима чародiйне дiйство, причину та сюжет якого годi розпiзнати, але це було бiльш захоплюючим, нiж спостерiгання за гарною жiнкою, що виважено йшла залитими сонячним свiтлом вулицями, а вiтер ворушив її спiдницю, i нiчого бiльше, лише пекуче торжество плотi над духом, що змiнювалося тупим вiдчаєм. Нiчого особливого в тому не було, а от будiвництво було чимось таким, що вибивало з намуляного колоброду, що водночас нагадувало старовинну пiсню й легенду, не бувши ними. Було тяжко дивитися на це кожного дня, але прокинувшись, заскочивши в це, здавалося б, непроглядне мiсце, всi здивовано вiдкривали очi, дивуючись, що стiни поволi грацiйно ростуть, зведенi цими рiзними людьми з такою потугою.

Всi великi речi роблять грубо i без особливого торжества. Нам видавалося, а може, воно й було взаправду, що вiдбувалося щось незвичне в протилежнiсть тому, що пiднiмалося там, над пагорбами, де стояв чорним марищем монастир, а трохи нижче, бiля затхлих, нечищених озер, подовбаний, хоч i вiдбiлений мормонами старий млин. Можливо, причиною цього було те, що нiхто з нас нiколи не бачив, як зводяться храми, а що саме храм, ми, пацанва, вже знали як не вiд Лаврентiя, то вiд Мурзона або Наумича. Вони часто розпиналися перед гаволовами, розповiдаючи iсторiю унiї, i нiхто не мiг до кiнця второпати, для чого стiльки церков, бо можна б, гляди, вибрати одну; проте таємничiсть цих розповiдей розходилася кругами, повiльно, захоплюючи своєю впертiстю до свiтської влади, - дивись, iнодi якась добросердна баба приносила будiвничим у глеку молока, в ганчiрцi замотаний шматок сала. Вечорами приїздив у зеленому «джипi», випадав з машини сам Андрюха Лямур, який вiднедавна був у бiгах, ховаючись не вiдомо вiд кого, сiдав на ще теплий камiнь, смоктав пиво, наче йому нi до чого не було дiла, але все бiльше i бiльше спостерiгаючи за будiвельниками; якась затравлена туга проступала в його каламутних очах з розширеними зiницями; його обличчя свiтлiло, набирало благородного вигляду; в такi години вiн часто нагадував Принца Дакарського. Щось вiн хотiв сказати, може, поговорити чи запропонувати помiч, хоча останнє сумнiвне, але теж не безпiдставне, бо ще багато живих понинi соснiвцiв пам'ятали його як Андрiя Побiденка, напiвсором'язливого працьовитого хлопця, що навчався медицинi у центрi столицi, i всi були впевненi, що ота оказiя трапилася з ним через цю проблядь Iлону.

Будiвництво зупинилося на цiлий рiк з зовсiм дурної причини, а саме: хтось пiдклав вибухiвку пiд авто самого настоятеля, сухого, з випуклим черевом чоловiка, з кущистими бровами та сердитим поглядом, але чи на благо, чи просто на вiтряну удачу, помилилися, i в повiтря пiднялася машина з якимись поважними персонами тiньового бiзнесу, якi завiтали до монастиря. Розбиралися цiлий рiк, перешерстивши всiх в окрузi, в столицi й за її межами, але винуватцiв не знайшли. За цей час спалили буду Лаврентiя з усiма пожитками, так, що йому довелося рити землянку, але нiхто з мiсцевої влади цього не дозволив, i щойно зведене закопали; закопував сам Лаврентiй пiд наглядом двох мiлiцiонерiв, що вiд нудьги позiхали, вiдганяли комарiв i розповiдали бородатi анекдоти, зрiдка пiдганяючи старого хрипким окриком. Так Лаврентiй знову почав побиратися по нiчлiжках. Iнодi вiн ночував у прикарабку новобудови, але одного дня чомусь вирiшив, що це недобре, i пропав на кiлька мiсяцiв, а коли повернувся, то, як i минулого разу, коли вiн з'явився у Соснiвцi, тягнув за собою, щоправда, з Мурзоном, Наумичем та Прокоповичем, будiвельного вагончика, на який у нього вже бiльше десяти рокiв був папiр i згода мiсцевої влади. Все якось ставало на свої, звичнi для соснiвцiв, мiсця, їхнi погляди звиклися з недобудованою капличкою, як звиклися з монастирем, озерами, пустирищами, де один за одним грибами пiднiмалися бiлi панельнi будинки; деякi озера висохли, в iнших риба передохла, а вiтри змiнилися на падлючi протяги; i народу все прибавлялося, розмиваючи знайомi обличчя друзiв та далеких родичiв; трактори розрiвнювали старi цвинтарi, й дощi вимивали вибiлiлi кiстки, трухлявi труни; на бiлих пiщаних латках, нагрiтих сонцем, спали бездомнi пси, тонко повискуючи увi снi.