Олесь Ульяненко - Знак Саваофа

- Дзвонять.

- Не твоє дiло… Алло… Так… Через три години мене тут не буде, так що приходьте залагодити справи або зараз, або тiльки восени. Що? Менi немає дiла до ваших акцiй. Ранiше треба було думати… Так. Чекаю.

Рiвно через пiвгодини вона спустилася в хол до гостей, накинувши коротенького китайського халатика. Охоронець сидiв на мiсцi, колупаючись зубочисткою в зубах.

- Вадiк, коли ти наберешся… е… культури…

Вадiк здвинув плечима, хотiв щось вiдповiсти, як дверi прочинилися, i вiн якимось дивом поповз разом з плетеним стiльцем на пiдлогу, позiхаючи, хляпаючи ротом, як рибина. Iлона глянула на двох чоловiкiв, ще на чотирьох, що топтались у передпокої, широко вiдкритими очима випромiнила подив, але не страх. Одного чоловiка вона впiзнала: вiн був пiдручним у Бориса, доки не втiк до Лямура.

- Що вам треба?

- Хм. Нiчого особливого. Тебе i твою кодлу.

- Де Андрiй?

- Там, куди ти його вiдправила.

Халат розiйшовся на грудях. Зараз вона таки зрозумiла, як бiлiють її губи. Однiєю рукою вона намагалася натиснути на дзвоник, який викликає охорону, але рука безпомiчно падала, пiднiмалася i обвисала мертвими кистями.

- Кiнчай її, Редi.

Пострiл кидонув її на пiдлогу, але вона звелася, стала на колiна, харкаючи кров'ю на простягнуту долоню; губи у неї ворушилися двома кольоровими намистинами.

- Живуча, - сказав Редi й зробив пострiл у голову, а вона навiть ще встигла ухопитися за думку, що в трунi виглядатиме не зовсiм ефектно. I завалилася обличчям на паркет, хряснувши наостанок зламаним носом. Редi пiднявся i покликав служницю. Та стояла з валiзою, i вiн якусь хвилину повагався, потiм сказав:

- Вибач!

Вiн убив її швидко, з одного пострiлу, а потiм пiшов шукати батька Iлони. Старого вiн знайшов бiля басейну. Той читав, трусячи головою, в iнвалiдному крiслi. Охоронцi сидiли з нiмими рацiями, розкидавши дебелi ноги. Цього разу Редi стрiляв з автомата «Узi», косячи декоративний сад i людей. За п'ять хвилин все було скiнчено. Вiн закурив, розтягнув вологу огарку, потiм набрав номер на мобiльнику - Все о'кей. Ми їдемо. Папери будуть за годину.

Надворi над Соснiвкою пливли рафiнадом хмари, трiпотiли голiвками жовтi квiти, було багато сонця i вiтру.

А наступним днем ми прокинулися вiд того, що хтось б'є у дзвiн. Цей звук, зовсiм не подiбний на звуки монастирської дзвiницi, розбудив, захвилював нас i вигнав цiкавих на вулицi. I всi побачили, як Лаврентiй, одягнений священиком, курить ладан i благословляє каплицю. I народ стоїть проти сонця, чекаючи, коли прочиняться дверi храму.