Олесь Ульяненко - Знак Саваофа

Вiн був певен, що його може це застати в один iз найсвiтлiших днiв. Ось чому Лаврентiй напружував свою думку, але невиразних облич людей, що сипонули з мерседеса, вiн не мiг розiбрати. Де вона серед цих шiстьох, включаючи водiя, який сидiв на «крилi» i пускав струменi диму, перед цим знявши капелюха i кiлька разiв не то вклонився, не то помахав. Щось говорило Лаврентiю, що треба рушити або до них, або сховатися за пагорбом. Юлiя лишилася одна. Постатi, без тiней, без звукiв вiддiлилися вiд неї i пiшли до авто. Так, це була Юлiя, i лише зараз вiн вразився, скрикнув, вилiз на пагорба, на саму верхiвку, i замахав руками, але час вийшов: вона розвернулася i пiшла, i вiн махав спинi. Тодi вiн набрався смiливостi i закричав. Спочатку тихо, потiм голоснiше. I вона зупинилася. Повернулася i хотiла бiгти, але чорна постать вiддiлилася вiд мерседеса, ухопила за руку i повела до розкритої машини. I за кiлька хвилин не лишилося нiчого, окрiм сизого диму, що рiдко слався травою. Вiн сидiв до того часу, доки не побачив, як запалюються верхiвки багатоповерхових помешкань, а повiтря зробилося в'язким, холодним вiд перших поривiв вiтру; сонце пробiгло вiкнами, заглиблюючись в амбразури, доки не дiсталося верхiвок помешкань, розстеливши широкi тiнi мiж бiлими блоками. Мiсто не пiднiмалося над пагорбами, а безсило розповзалося, i лише тут, в соснiвських закапелках, виникало враження, досить комедiйне, ефемерне почуття пориву, наче вся окраїна готова з головою шугонути в безодню сiрих пустирищ. Це його якось вразило, наче життя в один момент перемiнилося. Вiн рушив вологою вiд роси трасою, що вже плавала у сонячних випарах. Попереду лежав мiст, i Лаврентiй захотiв було його обминути, але облишив, - пiшов по горi, спостерiгаючи за важкими i блискучими авто, що сунули з розкритої, як паща, горловини початку самого мiста. Було ще досить рано, але потiк не припинявся нi на хвилину. Волого проти сонця блищало лобове скло. Повiтря колисалося над дахами, сперте, просякнуте гумою, бензином, вiдчаєм далекої дороги, яка комусь принесе смерть або життя, любов або ненависть. Бiльше нi про що Лаврентiй не думав, а все йшов пустирищем, вже повз п'яних циган, що ганяли бiля велетенських труб теплотраси, повз зачиненi пивницi, але з маленькими вiконечками, де наливали цiлу нiч, i так до безкiнечностi, вилiплюючи потворну iмiтацiю життя.

Iсторiя з хрестом вiдбулася до того, як Лаврентiю спалили вагончик i почали будувати греко-католицьку капличку. Осовiлi соснiвцi погожого квiтневого дня забачили перед собою дивну, навiть сказати, кумедну картину: Мурзон, Наумич, Полiкарпич i сам Лаврентiй тягли щось велетенське на своїх плечах. Вони йшли, похитуючись пiд тягарем, у напрямку найвищого пагорба, звiдки було видно майже всю Соснiвку, а саме багатiйськi вiлли. Лагуну, новобудови, що зараз пiднiмали з землi у повiтря зашарпану, закинуту i безпритульну Соснiвку. Що вони перли на пагорб, нiхто не мiг розiбрати, i, напевне, з однiєї причини: компанiя була рiзношерстою, нiкому i в голову не приходило, що Лаврентiя можна побачити коли-небудь з Мурзоном, Наумичем, Полiкарпичем - вiдомими непутьовими п'яницями та невдахами. Цiлих три з гаком роки Лаврентiй рiзав з дерева хрест. Хрест бiльше нагадував розписану стелу, з житiями святих, мученикiв, сценами з євангелiя та Старого Заповiту. На якiсь не вiдомо де роздобутi грошi вiн купив найкращого дерева. Усiм, хто старший, було вiдомо, що колись давно Лаврентiй був чи то попом, чи то монахом, чи кимось ще, а тому все сприймалося спокiйно, як то належить в маргiнальному районi, де позбиралося люду з усiх регiонiв; вiдомо, що, як i завжди, вiра приходила до них у найскрутнiших обставинах; на хрестини, на свята, на народження, на смерть. Решта життя у них оповита людською тягучою таємницею. Єдиним взiрцем вiруючого комерсанта

в соснiвському районi вивищувався Льопа та православний монастир московського патрiархату. Останнi роки пройшли в якiйсь напiвтемнiй боротьбi, де вирiшувалася доля iснування обох, коли в тяглостi, що тривала три роки, вони нарештi подiлили частину лiсистого пагорба, роздiлили навпiл озеро, де до того часу майже не водилося дичi, лише кiлька десяткiв приблудних гусакiв; за рiк лiсистий пагорб став нагадувати задницю обсмаленого вiслюка, а озеро лякало своєю чорнотою навiть православних монахiв. Вину за це не було на кого складати.

Оренда земель скоро перейшла до рук мiсцевої адмiнiстрацiї, вже тодi, коли обидвi сторони стали мiцно на ноги i торгували нафтою, бензином, повiдкривали ятки з виданнями, в яких розповiдалося про iсторiю краю, трохи далi лежали глянсованi порнографiчнi журнали, на схилах заряснiли пивнi будки, що теж належали обом сторонам. Iнодi вiрнi обох конфесiй пiднiмали бузу, тобто чубили один одного аж доти, доки не дiйшло, що це можна вирiшити чужими руками, i тодi ятки охопило полум'я, забабахали вибухи i пострiли. За рiк там, де зеленiли пагорби, вiдкрилася безлюдна пустош, де нiхто не ходив, нiчого не ловив, не займався коханням, дрiбним грабунком. Ситуацiя докорiнно почала змiнюватися, коли стрижену братву почали витiсняти вчорашнi номенклатурники, якi до цього часу тамувалися в тiнi. Вони вибили найманi бригади за допомогою закону, i на мiсце стрижених браткiв почали приходити мiлiцiонери, що своїм виглядом мало чим вiдрiзнялися вiд монастирської братiї. Часи стали тихiшими, мов хто повернув вчорашнє втрачене щастя, - як у кiно. Проте «братва», звикла до годiвницi, iнодi ламала комусь черепа, вiдчуваючи себе повноправними господарями соснiвських пагорбiв. Секта, яку навiть складно було назвати мормонською, поволi здавала позицiї своїм православним братам. Попи роз'їжджали на шестисотих мерседесах, теленькаючи на вулицях в мобiльники, вони безсовiсно поверталися задом не тiльки до збайдужiлої та апатичної пастви, їх вже мало лякали погрози з боку самого Льопи. За цей час Льопа роздобрiв, вибудувавши кiлька дач, подiбних на iталiйськi вiлли, i вбив собi в голову, що вiн таки неабияке цабе, тобто зробився снобом. I отже, коли при черговiй розбiрцi й подiлi гешефту, його не запросив на зустрiч настоятель, вiдхопивши ще всi навколишнi землi разом з пивними ятками, що належали орендарям-сектантам, Льопа початком розсердився, потiм зачастив до найвищих iнстанцiй, але так нiчого з того не вигорiло. Справи у секти пiшли не найлiпшим чином. I Льопа вирiшив знову проповiдувати. Це пiсля того, як знайшли мертвою його першу дружину: їй перетнули горло вiд вуха до вуха. I в Соснiвцi вiдразу чомусь пригадали про давню iсторiю, що трапилася в монастирi ще до того часу, як на степ звалилося два лiтаки. Але говорили тихо, в колах старожилiв, наче боячись, що хтось прочує.