Терри Пратчетт - Морт

— Патерицю, дурню, дай патерицю! — шепотів Альберт.

— Вибачте, що?

— МОЛОДЕЦЬ, МІЙ ПРИСЛУЖНИКУ, ЩО ПОВЕРНУВ МЕНЕ ДО ТЯМИ, — вів далі Смерть, — НЕ ГАЙМО БІЛЬШЕ ЧАСУ.

— Мою патери…

Повітря всередині кола ураз зібгалося в одну точку. Полум’я свічок на мить витягнулося у вогняні нитки — і згасло.

Минуло трохи часу.

Тоді десь із підлоги почувся голос скарбія:

— Ринсвінде, дуже жорстоко з вашого боку отак взяти й загубити його патерицю. Нагадайте, щоби я виніс вам сувору догану колись днями. Дайте хтось вогню.

— Не знаю, куди вона поділася! Поставив її тут під колону, а вона…

— У-ук.

— Он як.

— Збільшити добову порцію бананів цій мавпі, — безвиразно сказав скарбій. Спалахнув сірник, і хтось запалив свічку. Чарівники потроху підводилися з підлоги.

— Що ж, ми всі маємо засвоїти цей урок, — повів далі скарбій, обтрушуючи з мантії пил і краплі воску, а тоді глянув угору, чекаючи побачити на п’єдесталі статую Альберто Маліча. — Очевидно, що навіть статуї мають гордість. Пригадую, що й сам я в перший рік навчання писав своє ім’я на його… Втім неважливо. Пропоную встановити новий пам’ятник.

Відповіддю на пропозицію була мертва мовчанка.

— Скажімо, реалістичне золоте лиття. Можливо, із вкрапленнями коштовних каменів, достойних нашого великого засновника, — радісно продовжив скарбій. — А щоби ніхто зі студентів його не сплюндрував, пропоную встановити його у найглибшому підвалі. І замкнути на замок.

Дехто з присутніх помітно звеселився.

— А ключ викинути? — уточнив Ринсвінд.

— І заварити двері, — ствердно відповів скарбій. Він щойно згадав про «Латаний барабан». Ще трохи подумав і згадав про режим і фізичне виховання.

— І потім закласти прохід цеглою, — додав він. Усі радісно заплескали в долоні.

— І викинути муляра! — підказав Ринсвінд, який саме увійшов в ритм.

Скарбій насупився:

— Не варто аж так захоплюватись.

У повній тиші більша, ніж зазвичай, піщана дюна випнулася й осипалася, явивши зору Хропунця, який видував з ніздрів пісок і обтрушував гриву.

Морт розплющив очі.

Має існувати якесь слово на позначення того короткого проміжку часу між пробудженням і миттю, коли розум виринає з теплого рожевого ніщо. Ви лежите без жодної думки в голові, крім хіба підозри, що зараз вас, ніби шкарпетка з мокрим піском у темному провулку, наздоженуть спогади, без яких ви могли б обійтися і які здебільшого полягають у факті, що єдиним пом’якшувальним чинником у сприйнятті подальшого майбутнього є певність, що воно буде вкрай нетривалим.

Морт сів і взявся руками за голову, аби не дати їй відпасти.

Пісок поряд із ним заворушився, і от уже Ізабелл сиділа поряд. У її волоссі було повно піску, а обличчя було брудне від кам’яної пилюки. Деякі волосини на її голові посіклися на кінчиках. Вона тупо дивилася на Морта.

— Ти мене вдарила? — запитав він, обмацуючи щелепу.

— Так.

— Це ж треба.

Він подивився у небо так, ніби воно мало йому про щось нагадати. Він мав прямувати кудись — так йому пригадувалося. А тоді він пригадав дещо іще.

— Дякую, — сказав він.

— Звертайся, я завжди залюбки.

Ізабелл підвелася й спробувала обтрусити пилюку й павутиння із сукні.

— То як, підемо рятувати ту твою принцесу? — боязко запитала вона.

Тут особиста, внутрішня дійсність наздогнала Морта. Він схопився на ноги, видав придушений зойк, побачив перед очима синюваті іскри і впав. Ізабелл підхопила його під пахви й поставила на ноги.

— Ходімо до річки, — сказала вона. — Гадаю, нам усім не завадить попити.

— Що зі мною сталося?

Вона ледь помітно знизала плечима, досі допомагаючи йому тримати рівновагу.

— Хтось провів обряд Ашк-Енте. Батько таке терпіти не може. Каже, вони завжди його викликають у найменш зручні моменти. Та частина тебе, що була Смертю, пішла, а ти лишився. Гадаю, якось так. Принаймні говориш ти тепер так само, як раніше.

— Котра година?

— А о котрій жерці мали закрити піраміду, ти казав?

Морт примружився на піраміду царя запісоченими очима. Звісно, там уже орудували освітлені полум’ям смолоскипів постаті. Невдовзі, якщо вірити міфам, охоронці оживуть і вийдуть на нескінченний обхід.

Він знав, що вийдуть. Він пригадував знання про це. Пам’ятав, як розум його був холодним, мов крига, і безкінечним, як нічне небо. Він пам’ятав, як його витягнули у небажане існування в мить, коли з’явилася на світ перша жива істота, і знання, що він переживе саме життя, житиме, аж доки останнє з живого не відійде в обіцяний йому інший світ, і тоді його робота, образно кажучи, полягатиме в тому, щоби перевернути стільці, підняти їх на столи й вимкнути світло.