Терри Пратчетт - Морт

Обличчя Ізабелл враз посмурнішало.

— ЖЕРЦІ ЇХ ОТРУЇЛИ.

Знову почувся стогін з іншого боку захаращеної зали. Морт пішов на звук, незграбно переступаючи через згорнуті килими, фінікові грона, ящики з керамікою й купи коштовностей. Очевидно, цар не міг обрати, що візьме зі собою, тому вирішив перестрахуватися і взяти одразу все.

— ОТ ТІЛЬКИ ОТРУТА НЕ ЗАВЖДИ ДІЄ ОДРАЗУ, — похмуро додав Морт.

Ізабелл без зусиль пробралася за ним, подеколи помагаючи собі руками, й заглянула за каное. Там на купі килимів лежала дівчина в напівпрозорих шароварах, жилетці, на яку кравці пошкодували матерії, й такій кількості браслетів, що ними можна пришвартувати чималий корабель. Навколо її рота була зелена пляма.

— Це боляче? — тихо запитала Ізабелл.

— НІ. ВОНИ ВВАЖАЮТЬ, ЩО ТАК ПОТРАПЛЯТЬ ДО РАЮ.

— І потрапляють?

— МОЖЛИВО. ЗВІДКИ МЕНІ ЗНАТИ.

Морт витягнув клепсидру із внутрішньої кишені, оглянув її в світлі меча. Здавалося, він рахує подумки, а тоді, в одному несподіваному русі, він відкинув клепсидру й ударив мечем.

Душа дівчини сіла і потягнулася, примарно дзенькнувши браслетами. Помітила Морта й схилила голову.

— Повелителю мій!

— Я НІЧИЙ ПОВЕЛИТЕЛЬ. А ТЕПЕР БІЖИ, КУДИ ВЖЕ ТИ ТАМ ЗБИРАЛАСЯ.

— Я буду наложницею при райському дворі царя Цетеспхута, який вічно житиме поміж зір, — впевнено сказала вона.

— Ти можеш не бути нею, — різко озвалася Ізабелл. Дівчина глянула на неї величезними очима.

— Ох, та я мушу. Я готувалася до цього, — сказала вона зникаючи. — А досі була всього лише служницею.

Ізабелл похмуро й несхвально дивилася туди, де щойно була душа дівчини.

— Отакої, — сказала вона. — Ти бачив, як вона була вбрана?

— ХОДІМО ЗВІДСИ.

— Але ж не може бути правдою, що той цар Як-Його-Там житиме між зірок, — бурмотіла Ізабелл, коли вони вибиралися із захаращеної зали. — Там нічого крім пустки немає.

— ЦЕ ВАЖКО ПОЯСНИТИ, ТА ВІН ЖИТИМЕ СЕРЕД ЗІРОК У СВОЇЙ УЯВІ.

— Із рабами?

— ЯКЩО ВОНИ ТЕЖ ВВАЖАЮТЬ СЕБЕ РАБАМИ.

— Це не дуже справедливо.

— НЕМАЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ. ТІЛЬКИ МИ.

Вони поспішали проходами між завмерлих в очікуванні гулів і майже перейшли на біг, коли вирвалися у свіжість нічного пустельного повітря. Ізабелл сперлася на грубе каміння й намагалася відновити дихання.

Мортове дихання не збилося.

Він взагалі не дихав.

— Я ВІДВЕЗУ ТЕБЕ, КУДИ СКАЖЕШ, І ДАЛІ РУШУ САМ.

— Але я думала, що ти збираєшся рятувати принцесу!

Морт похитав головою.

— У МЕНЕ НЕМАЄ ВИБОРУ. ВИБОРУ НЕ ІСНУЄ.

Ізабелл підбігла до нього і вхопила за руку, коли він рушив до Хропунця. Морт обережно прибрав її руки зі своєї.

— МОЄ УЧНІВСТВО ДОБІГЛО КІНЦЯ.

— Ти все це собі вигадав! — закричала Ізабелл. — Ти той, ким вважаєш себе!

Вона спинилася і подивилася під ноги. Пісок навколо Мортових ніг зібгався і почав закручуватися дрібними вихорцями.

Повітря затріскотіло й загусло. Морт був уже не таким впевненим на вигляд.

— ХТОСЬ ПРОВОДИТЬ ОБРЯД АШК…

Повітря над ним ураз обвалилося на нього, ніби молот на ковадло, й лишило у піску чималий кратер. Ніздрі лоскотав різкий запах оплавленого олова. Повітря тихо гуло.

Оточений піщаним вихором, Морт озирнувся навколо і зрозумів, що він є центром того вихору. Крізь піщану завісу били блискавки. Десь глибоко всередині його розуму жевріло бажання вибратися, та щось міцно тримало його, і він не міг опиратися, як стрілка компаса не може не вказувати на Осердя. Зрештою він знайшов те, що шукав. Це був вхід у тунель, освітлений октариновим сяйвом. На тому кінці були постаті тих, хто його викликав.

— ІДУ, — сказав він, та озирнувся на раптовий шум позаду. Юне, але чимале жіноче тіло вдарило його в груди і збило з ніг.

Морт лежав на спині, Ізабелл притискала його до землі колінами й міцно тримала за руки.

— ПУСТИ, — наказав він. — МЕНЕ ВИКЛИКАЮТЬ.

— Не тебе, йолопе!

Вона пильно дивилася в бездонно-сині озера його очей без зіниць. Вони були, мов два тунелі в нескінченність.

Морт вигнувся й прокричав таке давнє й карколомне прокляття, що воно набуло форми у потужному магічному полі, затріпотіло шкіряними крилами й полетіло геть. У навколишні дюни били громовиці.

Він знов упіймав її погляд. Вона встигла відвести очі, аби не провалитися каменем у колодязь синього світла.

— НАКАЗУЮ ТОБІ, — Мортовим голосом можна було лупати скалу.

— Батько на мені цей тон випробовував не раз, — спокійно відповіла Ізабелл. — Зазвичай, коли хотів, щоби я у спальні прибрала. Не спрацьовувало.