Терри Пратчетт - Морт

Морт прокричав ще одне прокляття. Те злетіло з його вуст і заховалося в піску.

— БІЛЬ…

— Це все у твоїй уяві, — сказала Ізабелл, чимдуж опираючись силі, що намагалася зірвати їх з місця й потягнути іскристим коридором. — Ти не Смерть. Ти просто хлопець на ім’я Морт. Ти той, ким себе уявляєш.

Посередині кожної з його очиць з’явилися карі цятки, що спливали на поверхню крізь синь зі швидкістю зору.

Вихор навколо них здіймався і вив. Морт заверещав.

Мета обряду Ашк-Енте досить проста: викликати і затримати Смерть. Ті, хто вивчає окультну справу, знають, що для проведення обряду потрібні заклинання, три малі шматки дерева і чотири кубічні сантиметри мишачої крові, та жодний чарівник, достойний носити чарівничий капелюх, не візьметься робити щось настільки неефектне. Чарівники добре розуміють, що коли обійтися без величезних жовтих свічок, купи рідкісних пахощів, малювання кіл на підлозі крейдою щонайменше восьми кольорів і кількох казанів, то й братися не варто.

Восьмеро чарівників зайняли позиції на вершинах великої церемоніальної октограми. Вони вихилялися й камлали, розвівши руки так, щоби торкатися кінчиків пальців своїх сусідів.

Та щось пішло не так. У центрі живої октограми гуснув туман, та робив це неправильно, ніби не міг зосередитися.

— Потужніше! — наказав Альберт. — Більше сили!

На мить у тумані посередині з’явилася постать у чорному із осяйно-блакитним мечем у руці. Альберт вилаявся, упізнавши бліде обличчя під капюшоном. Воно було не досить блідим.

— Ні! — заволав Альберт, заступивши в октограму й махаючи постаті руками. — Не ти, не ти…

У далекому Цорті Ізабелл зрештою забула, як слід поводитися шляхетній панні, стиснула руку в кулак і врізала Мортові точно в щелепу. Світ навколо них вибухнув…

У кухні «Реберні» розжарена пательня впала на підлогу, розлякавши котів…

У головній залі Невидної академії сталося все одразу [13] Це не зовсім так. Філософи домовилися вважати, що найкоротший проміжок часу, за який може статися взагалі все, — одна тисяча мільярдів років. — Прим. авт . .

Колосальна потужність, яку чарівники приклали до світу тіней, раптом знайшла точку зосередження. Ніби впертий корок із пляшки, ніби згусток пекучого соусу з тюбика Вічності, Смерть вивалився прямісінько в центр октограми і вилаявся. Альберт трохи запізно усвідомив, що перебуває всередині зачарованого кола, і кинувся до краю. Та кістяні пальці вхопили його за мантію.

Чарівники — принаймні ті з них, хто ще стояв на ногах і був при собі, — були вкрай здивовані, коли побачили Смерть у фартуху і з кошеням на руках.

— Чому вам так треба було ВСЕ ЗІПСУВАТИ?

— Все зіпсувати? А ви бачили, що той малий накоїв? — огризнувся Альберт, який досі не втрачав надії вирватися з кола.

Смерть підвів череп і принюхався.

Звук його дихання перебив усі інші звуки в залі й змусив їх ущухнути.

То був звук, який іноді чується на межі сну і яви, й від якого зазвичай прокидаєшся в жаху й холодному поті. Ніби шурхіт за дверима страху. Ніби принюхувався їжак, та не звичайний, а такий, що зминає живі огорожі й трощить вантажівки.

Такий звук, який не схочеться чути вдруге. Та і вперше — не хотітиметься.

Смерть поволі виструнчився.

— ТО ОН ЯК ВІН МЕНІ ВІДПЛАТИВ ЗА ДОБРОТУ? ВИКРАВ МОЮ ДОНЬКУ, ОБРАЗИВ МОГО СЛУГУ, РИЗИКНУВ ЦІЛІСНІСТЮ САМОЇ ДІЙСНОСТІ — І ВСЕ ЦЕ ЗАРАДИ ОСОБИСТОЇ ПРИМХИ? О, ЯКИЙ ЖЕ Я БУВ ДУРЕНЬ, ЯК ДОВГО Я ДОЗВОЛЯВ ВОДИТИ СЕБЕ ЗА НІС!

— Пане, якби ж ви були такі ласкаві мою мантію відпустити… — почав Альберт, і чарівники почули в його голосі жалібні нотки, яких ніколи доти не чули.

Смерть не звертав уваги. Він клацнув пальцями, мов кастаньєтами, і фартух на ньому на мить спалахнув полум’ям і щез. Кошеня він обережно опустив на підлогу й лагідно відсунув ногою.

— ХІБА НЕ ДАВ Я ЙОМУ НАЙЛІПШУ В СВІТІ МОЖЛИВІСТЬ ВЛАШТУВАТИСЯ?

— Саме так, пане, але зараз, коли ви все добре розумієте…

— НАВИЧКИ? КАР’ЄРУ ПОПЕРЕДУ? ПЕРСПЕКТИВИ? ДОВІЧНЕ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ?

— Так, саме так, та чи не могли б ви відпустити…

Альбертів тон остаточно змінився. Командні фанфари зникли, замість них пищали благальні сопілки. Звучав він до смерті перелякано, але це не завадило йому упіймати погляд Ринсвінда й просичати:

— Патериця моя! Кинь мені патерицю! Доки він у колі, він не непереможний! Дай мені патерицю, і я вирвуся звідси!

Ринсвінд сказав:

— Даруйте?

— О, МОЯ ВИНА, ЩО ВІДДАВСЯ СЛАБКОСТІ ТОГО, ЩО ЗВАТИМУ ПЛОТТЮ, БО ТОЧНІШОЇ НАЗВИ ДЛЯ ЦЬОГО НЕ МАЮ!