Владислав Ивченко: Одного разу на Дикому Сході

— Діти! Ви подивіться! Справжній казковий палац! — Група школярів з учителем географії вийшла до будинку на пагорбі. Судячи з одягу, тривають сімдесяті роки. Школярі у схожих спортивних костюмах і з незручними радянськими наплічниками. — Оце так-так! А на мапі не позначено! — здивувався вчитель. — То ми будемо першовідкривачами! Уявляєте, як погано ми знаємо рідний край! Що ось я на Сумщині з 58-го року, а нічого про цей будинок не чув! А яка ж краса! Яка…

— Валентине Миколайовичу, а наче земля тремтить, — перервав учителя один з учнів.

— Та що ти кажеш! У нас землетруси якщо і бувають, то геть непомітні, — засміявся вчитель, який не міг відірвати погляду від будинку фон Шпіла, який досі стояв цілий, навіть вікна цілі були, хіба що пилом дуже припали.

— А щось гарикнуло наче? — спитала учениця;

— Не хвилюйтеся, в наших лісах ані ведмедів, ані вовків ще з повоєнних часів немає! А от вандали є, — вчитель придивлявся до дивної картини, виведеної чимось чорним на стіні будинку. Там була зображена якась жінка з Тонкими рисами обличчя і кучериками, в якій можна було впізнати Міру. — Вже от фарбою намацюлили! Нехай би хоч малювати вміли, а то абищо!

— Валентине Миколайовичу! — закричали діти, які побачили Шпиля, що виходив з будинку.

— Та не кричіть ви так! Хоча щось в цьому є, — розумував собі вчитель, роздивляючись картину на стіні і не бачачи, як діти побігли врозтіч. Не міг відірватися від малюнка, примітивного, але повного якоїсь первісної енергетики. — Таки гарно! Треба сфотографувати.

Вчитель узяв фотоапарат «Зеніт» і став відходити, щоб узяти більшу панораму. Наштовхнувся спиною на Шпиля.

— Це ще що таке? — скрикнув педагог і встиг натиснути на кнопку фотоапарата перед тим, як загинути. Шпиль схопив вчителя і перекусив навпіл. Посмоктав кров, підійшов до стіни і подивився на картину. Її Шпиль намалював сам, власною кров’ю, коли ще вона текла у нього. Шпиль дивився на зображення Міри і завив від суму і болю, хоч пройшло вже стільки років. Від виття внизу закричали діти. Шпиль почув це і кинувся до них, розлючений вторгненням.

— Володимире Степановичу! Знову «чепе» в Шпилівці!

Обком партії, кабінет з портретом Брежнєва. Перший секретар, геть скривлений, дивився на підлеглого.

— Що цього разу?

— Школярі, з учителем, були в поході.

— Так заборонено ж було там подорожувати!

— А вони неофіційно! Без погодження!

— Чорт! Скільки загиблих?

— Двоє. Вчитель і дівчинка. Інші діти втекли, тільки перелякані дуже.

— Знову білявку схопив? — спитав перший секретар.

— Ага, як завжди.

Вони знали, що Шпиль хапав худорлявих білявок і примушував їх співати. Мабуть, сподівався серед них знайти Міру. Але кожного разу розчаровувався і з’їдав бідних дівчат.

— Дітей в лікарню, а вчителя з дівчиною спишемо на нещасний випадок, — наказав перший секретар.

— Блискавка?

— Яка блискавка! Два місяці вже дощів немає! Нехай змія укусила. Вчителя. А дівчинка — втопилася.

— У неї розряд із плавання.

— Ну вигадайте ще щось! І огородити той пагорб бетонним парканом, щоб ніхто не ліз!

— Буде зроблено. А ще фотографія є. Ось. Вчитель встиг зробити один кадр перед загибеллю. Фотоапарат цілий залишився.

Перший секретар подивився на фотографію. На ній Шпиль оскалив свою пащу.

— О тварина! Хай йому грець! Прибери це, негатив знищити, щоб ніхто і не знав!

До сьогодні в середньому десяток людей на рік, здебільшого струнких білявок, становляться жертвами Шпиля. Як свідчить Владюша Бар-Кончалаба, картину Міри на стіні вже змили дощі, а нової чудовисько не малює. Забуло? Але виття Шпиля інколи чути в околицях і донині, особливо чомусь у місячні ночі. Якщо буде у таку ніч зачата дитина, то сумна виросте і відлюдькувата. Так кажуть.

Лютий 2009-го — листопад 2010 року

Суми