Роберт Шеклі - Координати чудес

— А ви можете обрахувати, просто зласкавившись до мене? — молив Кармоді.

— На ласку я не запрограмований, — відповів Комп’ютер. — Шукати вашу планету для мене все одно, що смажити яєчню або ж патрати наднову зоряну туманність.

— Хтось може мені допомогти?

— Не впадайте у відчай, — подав голос Чиновник. — Служба Допомоги Мандрівникам усе владнає за одну мить. Я сам вас доправлю туди. Давайте координати вашого Дому.

— Таж я їх не знаю!

Запала коротка розгублена мовчанка. Її порушив Кур’єр:

— Хто ж тоді має знати вашу адресу, коли ви самі її не знаєте? Наша Галактика, може, й не безмежна, та все ж, хай там як, досить велика. Істота, що не знає своєї адреси, не повинна покидати домівки.

— Але тоді я цього не знав.

— Могли б запитати.

— Мені й на думку не спадало… Слухайте, ви иовинні допомогти мені. Невже так важко дізнатися, куди перемістилась моя планета?

— Неймовірно важко, — сказав Чиновник. — «Куди» — лише одна з трьох потрібних координат.

— А які ще дві?

— Нам слід ще знати «Коли» і «Котра». Ми називаємо їх «Три К» планети.

— Називайте хоч Зеленим Глодом, — раптом прорвало Кармоді. — Як інші життєві форми знаходять свій шлях додому?

— Їм допомагає спадковий інстинкт домівки, — пояснив Кур’єр. — До речі, ви певні, що у вас його немає?

— Звідки у нього інстинкт домівки? — обурився Виграш. — Хлопець ніколи не покидав рідної планети.

— І це правда, — погодився Чиновник і втомлено витер обличчя. — От що буває, коли маєш справу з нижчими життєвими формами. Чорти б ухопили той Комп’ютер з його побожними помилками!

— Тілько одна на п’ять мільярдів, — нагадав Комп’ютер. — Певне, це не так уже й багато.

— Ніхто вам не дорікає, — зітхнув Чиновник. — Ніхто, зрештою, нікому не дорікає. Та нам слід вирішити, що робити з ним.

— Це велика відповідальність, — зауважив Кур’єр.

— Звичайно, велика, — погодився Чиновник. — А як ви на те, щоб порішити його й мати спокій?

— Гей! — крикнув Кармоді.

— Я не проти, — сказав Кур’єр.

— Коли ви, хлопці, не проти, то і я за, — приєднався Комп’ютер.

— Тільки без мене, — відмежувався Виграш. — Я не маю права втручатися, та щось тут негаразд у самій концепції.

Кармоді виголосив запальну промову, обстоюючи свою нехіть умирати і заперечуючи право інших убивати його. Він благав в ім’я найсвятішого та звертався до їхнього почуття справедливості. Його заяву засудили як тенденційну і з протоколу викреслили.

— Стривайте! — несподівано сказав Кур’єр. — Що ви скажете на таку альтернативну пропозицію? Давайте його вбивати не будемо, а від щирого серця і скільки снаги нам стане допоможемо йому вернутися додому живим і здоровим психічно й фізично.

— Чудово! — визнав Чиновник.

— Отже, — вів далі Кур’єр, — ми здійснимо гідний акт високого милосердя, неоціненного вже тим, що користі з нього не буде ніякої. Бо, мабуть, по дорозі цього хлопця однаково вб’ють.

— Мерщій до роботи, — запропонував Чиновник, — якщо ми не хочемо, щоб його порішили ще під час нашої розмови.

— Про що йдеться? — запитав Кармоді.

— Згодом довідаєшся, — прошепотів Виграш. — Якщо взагалі матимеш те «згодом». А коли буде час, я ще розповім тобі цікавущу історію про себе.

— Приготуйтеся, Кармоді, — попередив Кур’єр.

— Я, здається, готовий, — сказав Кармоді.

— Готовий чи ні — рушай!

І Кармоді вирушив.

Мабуть, вперше за всю історію людства людина воістину й буквально розділила сцену. Кармоді здавалося, що сам він не рухається — рухається все навкруги. Кур’єр і Чиновник розтанули на задньому плані. Галактичний Центр став пласким і дуже скидався на похапцем намазюкану велику театральну декорацію. Відтак в її лівому куті з’явилась тріщина, що, розширюючись, поповзла косо вниз до правого кута. Краї загнулися, відкриваючи непроглядну пітьму. І декорація, вона ж Галактичний Центр, згорнулась у два рулони, від яких потім не лишилося й сліду.

— Не тривожся, це ефект з дзеркалами, — шепнув йому Виграш.

Пояснення стривожило Кармоді дужче, ніж сама подія. Та він з усієї сили намагався триматись, а ще міцніше тримав у руках Виграш. Пітьма була цілковита, кромішня, беззгучна і непроглядна — достоту далекий космос. Якимось дивом Кармоді зберіг самовладання.

Потім сцена раптом освітилася знову. Він стояв на тверді й дихав повітрям. Побачив голі скелі, схожі на обгризені кістки, і ріку скрижанілої лави. Легенький застояний легіт обвівав обличчя. Над головою висіли три маленькі червоні сонця.