Алина Болото - Вдова узурпатора

— Хто це був?

— Де? — ненатурально зачудувалася я.

Афарас глянув на мене настільки виразно, що моя совість стала дибки. Треба було все-таки попередити людину про можливий результат шляхетних вчинків. Як ми тепер йому збиток відшкодуємо, якщо Дано Іт відмовляється сплачувати наші чеки?

Підійшов повеселілий Дім Фут і сказав, що нас підвезуть до найближчого містечка, у якому є залізнична станція.

— Твою колимагу відтягнуть у ремонт, — втішив він Афараса. — Я домовився: зроблять по першому розряду.

— Мені нема чим платити за ремонт.

— Я ж сказав, що збитки за мій рахунок! — Клюс подружньому ляснув Афараса по ліктю. — Не переймайся, приятелю.

Ми з Дімом перезирнулися. Ти знаєш, Ламасе, братик досить далекий від фінансових справ родини. Всієї моєї готівки навряд чи вистачило б на дорожні витрати до Південних колоній, я збиралася ще трохи позичити в дядька в Аркадаї.

— Випишіть чек і вкажіть Люсто поручителем, — запропонував Дім Фут.

Люсто залишився винен батькові велику суму, дотепер мені якось ніяково було нагадувати про це, але обставини змушують.

— Добре, тільки я прикладу ще листа.

— У сержанта є папір! — наче ні до кого не звертаючися, зауважив Клюс.

Мене чогось не захоплювала думка складати родинного листа на казенному бланку поліцейського протоколу. Мамин брат — людина вкрай педантична щодо фамільної честі, невідомо, як він сприйме подібну вільність.

— Ви не відмовитеся проїхати з нами? — запитала я Афараса.

— Треба роздобути паперу, пристойне перо й чорнило.

Чим звичайне місто відрізняється від міста-держави типу Анемора? Майже нічим. Усе ті ж старі будинки, вузькі вулички й строкаті магазинчики дрібних торговців з виставленими у вітринах зразками товарів. Хіба що замість портретів малолітнього короля з родиною красується горбоносий профіль правителя Об’єднаної Країни. Та ще вулиці брудніші й автобуси двоповерхові. Ні, якщо вже подорожувати, то хоча б Південними колоніями. Там цікавіше!

Сержант люб’язно висадив нас біля дверей маленького ресторанчика, який прилаштувався під боком величезного ультрасучасного вокзалу, як осел біля бензоколонки. Старий дерев’яний будинок мав блідий вигляд на тлі білокам’яного красеня, не рятувала навіть яскрава вивіска.

Клюс голосно ковтнув слину, засопів і висловив бажання трохи підживитися. Ніхто не заперечував: очікування поїзда могло затягтися.

Ми піднялися надщербленими сходами й зупинилися перед швейцаром, який безтурботно похропував біля порогу. Пари спирту, що літали довкола, свідчили про надзвичайну міцність сну. Клюс голосно вдихнув повітря, подивився на затягнуте хмарами небо й урочисто прорік:

— На сирому камінні спати шкідливо.

Мій брат — дуже добрий хлопчик, коли це йому нічим не загрожує. Дім Фут нахилився, але зробити нічого не встиг: синя формена куртка швейцара раптом затріпотіла. А штанини? Холоші штанів роздулися. Не відкриваючи очей і продовжуючи голосно хропти, швейцар піднявся, обтрусив пил зі штанів і завченим жестом відкрив перед нами двері.

— Спасибі, — чемно сказав Клюс.

— Хр-р, — відповів швейцар.

Афарас просто таки остовпів: він і без того йшов дуже повільно, накульгував, а тут взагалі зупинився й взявся розглядати швейцара, як музейний експонат. Нічого цікавого: звичайний п’яниця, ніс синій, фізіономія червона й у прожилках, підборіддя із триденною щетиною, куртка вся тютюновими крихтами посипана. У нас би такого за дві секунди з роботи виставили. Підняв його, звичайно, Емі (він майстер на такі штучки), але розповідати про це Афарасу я не збиралася. Сумніваюся, що він зрозумів би мене правильно. Люди демонів не люблять, хоча який з Емі демон? Так, дрібна сошка, боягуз неймовірний, нелюдь. Ти, Ламасе, встиг його розбалувати своїм заступництвом. Що він у тебе робив? З дорученнями бігав у вигляді чорного кота. Це що, заняття для порядного нелюдя?! Якщо на те пішло, я більшого можу… могла б від тебе навчитися, ніж він від природи вміє!

— Проходь! — Дім Фут легенько підштовхнув Афараса. Вони ледве не застрягли у дверях, але переступили поріг одночасно.

Ресторанчик був майже порожній. Одна молода пара самозабутньо танцювала під гул музичного автомата, товста дама в синьому картатому костюмі діловито жувала ростбіф, та здоровенний червоновидий хлопець уважно вивчав меню. Ми пройшли через зал і сіли подалі від вікна під прикриттям двох манекенів. Манекени зображали підпилих провінціалів, вбраних у костюми минулого століття, й тримали в руках табличку: «Замовляйте шанні — це модно завжди». Мені відразу захотілося шанні.