Віктор Безорудько - Нейтрино залишається в серці

— Я ніколи не повернуся на Землю?

— Чому ж. Можливо мине півтораста років, люди полетять на плянету Ікс і заберуть тебе.

— Тоді я побачу тебе та Інку?

Я не відповів на його запитання. Неправду казати я не мав права.

— Я зараз мушу йти, Іване. Сьогодні у тебе останній сеанс по теорії космонавтики. А завтра ми будемо вільні від навчання. Підемо з тобою пізнавати життя. — Я подав Іванові дротини з контактними пристроями і ввімкнув магнетофон.

Я не йшов, я біг до третьої лябораторії, де сьогодні має відбутися нарада. Там я зустріну Інку. Але в лябораторії був тільки Прюст. Він не одразу помітив мене. Він дивився крізь мене кудись дуже далеко. Нарешті наші погляди зустрілися.

— Ну, ну, розповідайте, як справи. Ви знаєте, — я пишу. Я скористався вашими порадами і пишу. Новий роман. Все тепер на місці. Є сюжет. Ви знаєте, що таке сюжет? Є конфлікт. Страшний конфлікт. А образи! Які образи! Вони мене переслідують вдень і вночі. Буде трилогія. Надзвичайно цікаво. Дуже шкода, що вас немає біля мене. Я мушу комусь весь час розповідати. Така звичка у мене. Як вибалакаю все — пишеться дуже легко. Вдома я катую дружину. А тут нікому розповісти. Спробував розповідати Дусі. Нічого путнього не виходить. Вона дуже багато запитує.

— Вам треба вдома мати робота, щоб йому розповідати. Як ви гадаєте?

— Чудесна думка. Це було б ідеально, — я міг би розповідати йому і вдень, і вночі. Я написав би тоді дуже багато романів.

Ми так і не скінчили розмову. Ми її не скінчили, бо прийшла Інка. Вона одягнула голубу сукню. Вона, напевне, знала, що в ній вона мені найбільше подобається. Нейтрино ж голубе! Мені сьогодні здалося, що Інка якось особливо дивиться на мене. Ще ніколи на мене так не дивилися дівчата.

Я залишив Прюста. Я взяв Інку за руку і пішов з нею в найвіддаленіший куток лябораторії.

— Інко?

— Що?

— Чому ти зараз така?

— Яка?

— Не знаю.

— Я теж. Мені здається, що я тебе сто років не бачила.

— Справді?

— Ні, не справді. Це я тільки-що вигадала.

— Сьогодні увечорі ми зустрінемося?

— Ні.

— Мама?

— Мама. Вона сказала, щоб я на нараді на тебе не дивилася, щоб я дивилася на підлогу або на стелю.

— Ти їй пообіцяла не дивитися на мене?

— Я сказала, що на підлозі немає нічого цікавого. Я сказала, що дивитимусь на Прюста.

— Тоді сьогодні увечорі я до тебе прийду.

— Ні.

— Прийду.

— Зараз я про це скажу татові.

— Облиш. Я не боюся твого тата. Він гарний чоловік. І, крім того, він на моєму боці.

— Ти так думаєш?

— Авжеж!

— Помиляєшся.

— Хочеш, я запитаю в нього?

Інка засміялася.

— Про віщо ж ти в нього запитаєш?

— Скажу: я хочу зустрітися з вашою донькою. Ви дозволите?

— Дурнику…

— Це я дурник?

— Еге, ти. Ти дурник. Хіба можна мого тата про таке питати?

— А ти знаєш, що він відповість?

— Ні.

— «Не заперечую». Ось що він відповість.

— Звідки ти знаєш?

— Є такі речі, які пояснити не можна. А ти мені скажи, що він говорив про мене.

— З мамою?

— Хоча б з мамою.

— Говорив, що ти хороший хлопець.

— Ви з мамою не погодилися?

— Ні.

— Інко, кажи правду.

— Правду? Я мовчала, а мама говорила з ним.

— Я сьогодні піду до твоєї мами.

— Ха!

— Не будь дівчиськом.

— Це я дівчисько? Я ж істота, — жартує Інка.

— Коли не віриш мені, то дівчисько.

— Не вірю. Облишмо цю розмову. Ти мені скажи таку річ, — мене згадує твій Іван?

— Дуже часто.

— Щось таке коїться з Марією. Вона мені не дає спокою. Вона хоче бачитися з тобою. Ти мене розумієш?

Я засміявся. Я так голосно сміявся, що на мене почав озиратися Прюст. Оце справді діла пішли — мене згадує Марія, а мій Іван згадує Інку. Тепер мені все ясно. Тепер я знаю, що мене кохає оця дівчина, що Нейтрино нікуди не полетить від мене. Але чому ж так тривожно в мене на серці? Тепер я знаю: наші роботи стали людьми. Невже ми з Інкою розбудили в них наші людські почуття? Адже це не передбачено ніякою програмою, ніякими плянами. Що нам далі робити? Інка стояла біля мене, не розуміючи, чому я раптом замовк. А що я можу їй сказати. Інці? Що?

— Все загинуло, Інко. Все. Знай — Іван також поривається зустрітися з тобою.

Прийшов Карась. У строкатій тенісці, він знову здався мені спортсменом-важкоатлетом. Карась з цікавістю поглянув на мене та Інку. Він весело усміхнувся нам. Йому дуже хотілося щось нам сказати, але не міг. Тут був Прюст. Тільки пізніше я зрозумів, що саме хотів сказати нам Карась. Адже в наших кімнатах були встановлені мікрофони і пристрої для пересилання телесиґналів. Наші розмови з роботами записувалися на плівку. Карась усе знає. Може, він, побачивши наші розгублені обличчя, хотів заспокоїти? А може, пожартувати?