Віктор Безорудько: Нейтрино залишається в серці

— Немає. Коли б такі межі були — життя б припинилося.

Ми йшли лісом. Скісне вечірнє проміння сонця запалило траву на галявині. Я впав у той сонячний вогонь і заплющив очі. Так мені було гарно. Іван сів біля мене.

— Ти відчуваєш красу, Іване?

— Красу? А що це таке, краса?

— Бачиш, як чудово грають барви на галявині?

— Бачу. Це красиво?

— Надзвичайно.

Іван поглянув на мене здивовано. В його очах була іронія. Я не хотів йому, пояснювати. Буде час — все сам зрозуміє. Я заплющив очі, і тої ж хвилини переді мною з’явилася Інка. В голубій спідниці. В білій найлоновій блюзці. Вона стояла, усміхнена і прозора, як нейтрино. Вона нічого не говорила мені. Вона стояла і дивилася в небо. Звідти приходять на Землю нейтрино. Могутнє, нестримне в своїх прагненнях, завжди рухливе нейтрино. Я, мабуть, довго милувався Інкою. Раптом я почув:

— Це була вона? — запитав Іван.

Я поглянув на нього. Мені стало шкода, що він прогнав від мене нейтрино.

— Вона. Ти бачив її?

Іван хитнув головою.

— Нейтрино. Крізь кожен квадратний метр Землі в одну секунду проходить близько десяти мільярдів сонячних нейтрино, — сказав Іван.

Я довго сміявся. Іван, напевне, вперше подумав, що я дуже легковажна людина.

— А мене, брате, вцілило тільки одно нейтрино. І воно залишиться там на все життя. Ти щасливий, Іване. Ти полетиш на плянету Ікс і ніколи не взнаєш людських страждань.

— А для чого мені туди летіти? — запитав Іван. — Мені й тут гарно.

— Для того тебе створили. Ти там розповіси про нашу Землю, допоможеш тим живим створінням зрозуміти наш світ. А нам — розповіси про їхнє життя. Ти довго летітимеш. Коли ти прилетиш туди, мене вже не буде на Землі. Але ти житимеш замість мене. Це дуже цікаво, Іване. Ти перший відкриєш людям шлях на іншу плянету.

— Я там буду сам?

— Ні. З Марією.

Іван замислився. Він дивився в небо і думав. Я не наважувався перешкоджати йому. Але мені дуже хотілося знати, які думки хвилюють його зараз.

Я полюбив Івана, хоча й не знаю, хто він мені —син чи друг? Ні, не друг. Який він мені друг, коли має мій характер. Це я в сконцентрованому вигляді.

Сьогодні стало відомо, що за тиждень ми розлучимося з роботами. Мене огорнув смуток не тільки тому, що я маю розлучитися з Іваном. Смуток огортав мене, бо я лишу тут Інку? Як це — лишу? Ні, цього не буде. Я не можу поїхати звідси. Не можу і все. Хто мене покарає за це? А-а, є ще Золотий Зуб. Є в мене ще обов’язки, які я повинен виконувати перед суспільством. Суспільство мене вчило? Вчило. Тепер ти вже навіки зобов’язаний йому служити.

Поїду я чи не поїду? Я намагався вирішити цю задачу, але не зміг. Іван запитав мене:

— Чому ти сумуєш?

— Друже мій, причин для суму багато.

— Я знаю їх.

— Справді?

— Скоро ми з тобою розлучимося. Так?

— Так.

— І крім того, ти розлучишся з Інкою. Ти не скажеш, що я помилився?

— Ні.

— Ти сьогодні зустрінешся з Інкою? — запитав Іван.

— Так. Буде нарада в Карася. Я її побачу.

— А мені не можна на нараду? Я також хочу побачитися з Інкою.

— Не можна.

— Ти мене залишиш самого?

— Так треба.

— А чому мене не хоче бачити Карась? Адже він мене створив?

— Він створив. Я сьогодні у нього запитаю, чому він не йде до тебе.

— А хто тебе створив? — несподівано запитав Іван.

— Батько та мати.

— Вони також не хотіли бачитися з тобою?

— Я був дуже маленьким, Іване. Ти тільки розплющив очі і вже почав говорити, а я два роки ріс, а вже потім вимовив «мама».

— Дивно.

— Ти за два місяці закінчив школу, університет і зараз вже опановуєш техніку водіння космічного корабля, а я вчився шістнадцять років. Але мені ще й зараз не дозволяють керувати космічною ракетою. Уявляєш, який ти щасливий?

— Ні. Я хотів би бути справжньою людиною.

— Не сумуй за цим, Іване. Ти кращий за багатьох справжніх людей.

— Це ти так думаєш, тому, що я схожий на тебе?

Я засміявся. Іван таки спіймав мене. Але його мій сміх не спантеличив. Він мовив далі:

— Мені здається, що краще бути найгіршою людиною, ніж найкращим роботом.

— Чому ти так думаєш, Іване?

— Тому, що в мене немає власного я. Ти мене називаєш Іваном, але я ж цілковита твоя копія. У мене немає власних почуттів. Я живу твоїми.

— А навіщо вони тобі? Ти вважаєш, що мої почуття до тебе не пасують, що вони погані?

— Та ні. Ось ти радий, що побачиш сьогодні Інку. Мені ця радість передалася, але ти побачиш її, а я — ні.

— Я розумію тебе, Іване. Але ти мусиш заспокоїти себе думкою, що незабаром ти будеш потрібніший людям, ніж я. Ти і Марія першими побуваєте на іншій плянеті. Ви перші розповісте людям Землі про життя далекої плянети. Від вас чекатимуть звістки щодня, а коли такі звістки приходитимуть, то буде свято для всіх людей. А що таке я? Нічого ще я не зробив такого, щоб мене любили люди.