Олександр Шевченко - Глибинка

Вона вхопилася за цю думку. Якщо поїде, то зможе на власні очі побачити, що ж там відбувається. А якщо у її чоловіка щось негаразд з психікою? Тоді, мабуть, це заразне, бо йому вдалося примусити її повірити. Те, що побачила — може, це галюцинація? У цьому випадку Стефан у ще більшій небезпеці, бо одному Богові відомо, на що ще штовхне його хвора уява. У будь-якому разі її присутність там просто необхідна.

Отже, до справи. Марина спробувала згадати місцезнаходження того селища, але у її пам’яті спливло тільки одне — Ніжинський район. «Це десь з півгодини од Ніжину», сказав він їй того першого разу. «Там раніше ходив автобус». Вона сподівалася, що цього достатньо. Якщо вдасться дістатися туди, на місці можна буде розпитати людей. Як би не було, а все краще, ніж сидіти склавши руки і чекати невідомо чого.

Невгамовна жага дій примусила її зірватися з місця. Вона заметушилася по кімнаті, гарячково розмірковуючи, що ж узяти з собою в дорогу, але через мить зупинилася і ляпнула себе по лобі. Про що це вона? Неначе на відпочинок збирається. Врешті Марина захопила тільки свою сумочку і попрямувала до дверей, — коли раптовий здогад прийшов їй у голову. Повернувшись у кімнату, зняла з полиці ту саму шкіряну Біблію. На обкладинці все ще були відбитки Стефанових пальців, і в цю мить їй стало ніяково за те, що засумнівалася у його здоровому глузді.

От і все. Затримавшись ненадовго в коридорі, подумала наостанок:

«Вибач, любий, але цього разу я зроблю по-своєму».

Двері за нею зачинилися.

З самого початку Марина вирішила діяти інакше, і замість Залізничного вокзалу поїхала на автостанцію. Тут, коло під’їзного майданчика, на якому ліниво розверталися схожі на велетенських комах червоні «Ікаруси», вона побачила кількох приватних перевізників і рішуче підійшла до них.

Чолов’яга, до якого вона звернулася, почувши назву «Маренівка», лише закліпав очима.

— Ніколи про таке не чув, — відповів він. — Спитайте оно у Євгена, — він вказав на худорлявого чоловіка в армійському картузі, що з нудьгуючим виглядом вештався неподалік. Подякувавши, вона відійшла.

— Так, я їду в бік Ніжина, — хитнув головою той, при цьому ковзнувши поглядом по її облягаючих джинсах. — Носівка, Червоні Партизани… а куди вам треба, дамочко?

— Маренівка, — відразу відповіла вона. Господи, будь ласка, зроби так, щоб він знав, де це. Водій примружився і деякий час замислено смоктав сірника.

— Маренівка, Маренівка… Кажете, десь під Ніжином? — він почухав лоба. — Виріс у тих місцях, але щось не пригадую. Невеличке, мабуть, село?

— Так. Дуже маленьке.

— Чекайте-но. Здається, це в районі лісництва. Є там кілька селищ, і це ваше… як його… Мартинівка?

— Маренівка, — виправила вона. — Так, там є ліси.

— От-от. Точно. Це від Ніжина кілометрів тридцять. От тільки у мене сьогодні пасажирів зовсім немає, і, якщо будете їхати, то доведеться з вас подвійну таксу взяти.

— Гаразд, — погодилася Марина. До біса гроші — вона має встигнути дістатися туди до темряви. — Я заплачу скільки скажете, тільки відвезіть мене туди якнайшвидше.

— Я б радий був взяти менше, але… — Євген знизав плечима. — Мені потім ці тридцять кілометрів назад порожнім їхати, самі розумієте.

— Я згодна, — знову промовила вона, і той відразу повеселішав. Підвів її до своїх блакитних «жигулів» і гостинно відчинив дверцята.

— Що ж, тоді поїхали, — промовив. — Ех, мені б щодня таких клієнтів!

Марина сіла на сидіння і полегшено перевела подих.

Здається, поки що їй щастить. Вмостившись за кермом, водій повернув ключ і двигун заторохтів.

— Довезу, як Кіркорова! — пообіцяв він, вирулюючи з території автостанції, і вони помчали вперед.

З виттям і гуркотом повз них пронісся товарняк, і Стефан прокинувся. Позіхнувши, почухав потилицю і глянув на годинник. О пів на третю. Виходить, приблизно половину шляху проїхали. Обвів поглядом куняючих пасажирів і знову повернувся до вікна.

Сонце палило безжалісно — вчорашні хмари розійшлися, так і не встигши потішити дощем. Лісосмуга коло залізниці завмерла в післяобідній дрімоті, і жоден листочок не ворушився, терпляче очікуючи на зливу — свою рятівницю. Стефан також відчував, як ним оволодіває якийсь апатичний стан, намагаючись позбавити його бажання діяти й рухатись. Для чого все це? Чи не простіше було б здатися і про все забути? Хай все пливе за течією — все одно змінити він нічого не зможе, тож для чого зайвий раз лізти в печеру до лева?