Наталія Лавлєнцева - Коли розум спить

Парк цей, з його фонтанами, статуями і колонами височенних дерев, двісті років тому збудував польський магнат Станіслав Потоцький на честь коханої дружини Софії. Чим прославив на віки себе, її, а заодно – і невеличке українське містечко Умань, у якому й провів усе своє сорокап’ятирічне життя-буття Степан Поприхата. І хоча ковані паркові ворота вночі зачинялися, Степан, як справжній уманчанин, знав кілька потаємних входів-виходів.

Ледь чутне рипіння снігу під ногами порушувало незвичну для міського жителя тишу. До найближчої дороги, як і до найближчої оселі, було не менше кілометра.

Треба сказати, що кожен куточок Софіївки пронизаний древніми міфами, легендами та дивними історичними фактами. Екскурсоводи знають їх безліч, і слухати ті оповідки можна годинами, блукаючи між водоспадами, гротами й білосніжними статуями давньогрецьких богів.

З мороку виринув колодязь із решіткою, під яким спочивала підземна ріка Стікс. Щодня нею катали туристів, яким кортіло перебратися з цього світу на той і назад під кормилом міфічного Харона. Та Степан за все своє життя так і не наважився сісти у той човен. Підземелля, навіть парково-міфологічні, навіювали на нього якесь тоскне відчуття самотності. Ніби відкривалась така ниюча пустка в грудях, яку ніщо не могло заповнити – а вона сама тягла і тягла вглиб своєї чорноти душу. Чи що там іще, що в людини є…

Степан потупотів ногами, аби струсити налиплий на черевики мокрий сніг. Обійшов ще один колодязь білою стежкою, що пірнала в чагарники. Спустився сходинками до Нижнього ставу, на якому перший млявий морозець ще не встиг викувати кригу, та й пішов уздовж берега.

І тут йому відкрилося дивне, не бачене ніколи видовище.

Ставок, що лежав у низині, в оточенні навислих дерев, скидався на густу чорнильну пляму. Вгорі блідим оком вгадувався повний місяць. Із запорошеної височини, ніби граючись у примарному світлі, мчали донизу крихітні білі пушинки – без ліку, безтурботними легкими зграйками. Летіли й летіли… Торкнувшись гладкої поверхні, вони миттєво розчинялися у ставкових чорнилах. Чорне водяне плесо спокійно й велично поглинало мільйони схожих одна на одну сніжинок, залишаючись незмінним серед білої метушні. Бліде мереживо, що поволі спадало з неба, враз обривалося, і починалася чорна пустота.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.