Стівен Кінг - Куджо

Купу бабла. Слівце Джо на позначення поняття «дорого». Як вона це ненавиділа.

– Скільки?

– Ну, в каталозі тисяча сімсот доларів, але тато каже, що містер Беласко з «Портленд мешин» міг би продати підйомник за оптовою ціною. Тато каже, що містер Беласко його боїться.

– Ти вважаєш, це дуже круто? – різко спитала Чаріті.

Бретт відкинувся на спинку стільця, трохи зляканий її запальністю. Він не пригадував, щоб мати коли-небудь так поводилася. навіть Куджо на ґанку нашорошив вуха.

– Ну? Відповідай!

– Ні, мамо.

Та Чаріті з розпачем зрозуміла, що син бреше. Коли можеш змусити людину продати тобі якусь річ за оптовою ціною просто зі страху, то з тебе неабиякий ділок. У голосі Бретта вона почула захват, навіть якщо сам хлопець його не помічав. «Хоче стати схожим на татка, вважає героєм, бо він уміє лякати людей.

О Господи.»

– Для того щоб залякувати людей, великого хисту не треба, – вела далі Чаріті. – Усе, що для цього потрібне, – це грізний голос 1 брутальна поведінка. нічого крутого в цьому немає.

Вона махнула рукою і спокійнішим голосом додала:

– Гаразд, їж яєчню. Я не збиралася кричати на тебе. Це все від спеки.

Він тихо і обережно почав їсти, раз у раз кидаючи на матір швидкі погляди. Цього ранку всюди таїлися приховані міни.

– І скільки становить ця оптова ціна? Тисячу триста? Тисячу?

– Не знаю, мамо.

– А цей Беласко зможе доправити його сюди? Це ж значне замовлення.

– Думаю, так. Якби ми мали стільки грошей.

Її рука потяглася до кишені халата, де лежав лотерейний квиток. Зелений номер 76 і червоний 434 два тижні тому збіглися з виграшними номерами державної лотереї. Вона звіряла їх десятки разів, не в змозі повірити. Того тижня вона витратила п’ятдесят центів на квиток, як робила регулярно з часу першого випуску лотереї в 1975-му. І виграла п’ять тисяч доларів. Грошей вона ще не отримала, та відтоді не розлучалася з квитком ані на мить.

– Потрібна сума в нас є, – відповіла Чаріті.

Бретт витріщився на неї.

О чверть на одинадцяту Вік вислизнув зі свого офісу й попрямував у «Бентлі» на чашку ранкової кави, не в змозі більше терпіти оту паскудну бурду з офісного автомата. Весь ранок він розробляв сюжет для реклами яєць «Декостер». Робота була не з легких. Вік ненавидів яйця ще з юнацьких років, коли мати з грізним виглядом запихала їх у нього чотири рази в тиждень. Найкраще, що він спромігся витиснути з себе, було: «ЛЮБОВ ДО ЯЄЦЬ НІКОЛИ НЕ РОЗБИВАЄТЬСЯ». Так собі. Від цього слогана в голові зринула картинка: фотомонтаж яйця з замком-блискавкою посередині. Образ хороший, от тільки що це дасть і куди його втулити, Вік уявлення не мав. «Треба спитати Тедді», – майнула думка, коли кельнерка подала йому каву і мафін із чорницями. Тед любив яйця.

Причина його поганого настрою була, звісно, не в рекламі яєць. Справа була в цій дванадцятиденній подорожі. Безперечно, їхати було потрібно, Роджер його переконав. Їм доведеться прийняти бій і пнутися зі шкіри, щоб його виграти.

Старий добрий базікало Роджер. Вік любив його майже як брата. Він би був просто щасливий пройтися з Віком до «Бентлі», випити з ним кави і протеревенити йому всі вуха. Та цього разу Вік хотів побути сам. Подумати. Починаючи від понеділка вони майже два тижні проведуть разом, працюючи до сьомого поту, а цього більш ніж досить, навіть для братів по духу.

Думки знову звернули на фіаско з «Малиновою енергією», 1 він відпустив їх у вільне плавання, знаючи, що неквапні, навіть мляві роздуми часом можуть принаймні допомогти по-новому глянути на проблему, показати її з іншого боку.

Те, що сталося, було доволі зле, і «малину» зняли з продажу. Зле, однак не смертельно. На відміну від отієї історії з консервованими грибами, ніхто серйозно не захворів і не помер. Навіть покупці розуміють, що подібний збій може трапитися з кожним. Візьмімо хоча б історію з безкоштовними склянками в «макдональдзі» якихось два чи три роки тому. Тоді у фарбі склянок виявили неприпустимо високий уміст свинцю. Їх швидко прибрали з обігу й відіслали в таке собі рекламне чистилище, де вже знайшли собі притулок швидкодійні ліки «Алказельцер» і Вікові улюблені жуйки «Біґ Дік».

Це стало ударом для корпорації «Макдональдз», але ніхто не звинуватив Рональда Макдональда в спробі отруїти своїх малолітніх клієнтів. Професора кашології, власне, теж ніхто не звинувачував, та коміки, від Боба Гоупа до Стіва мартіна, не пропускали нагоди відточити на ньому свої язики, а Джонні Карсон в ефірі одного з вечірніх шоу присвятив історії з «малиною» цілий монолог, пересипаний ретельно дібраними двозначними фразами. немає потреби згадувати, що ролики з професором кашології негайно прибрали з екранів, також немає потреби говорити, що актор, котрий виконував роль професора, просто ошалів від того, як усе обернулося проти нього.