Стівен Кінг - Куджо

– Дешева сучка-динамістка, – процідив він, усе ще не випускаючи її руки. Голос був грізний, обличчя – спотворене.

– І забери комод із собою. Викинь його на смітник.

Вона вирвалась і взяла ганчірку, що висіла над мийкою. Руки тремтіли, шлунок скрутило, починала боліти голова. Вона подумала, що її от-от знудить.

Вона стала навколішки і заходилася витирати розлите молоко.

– Гадаєш, ти – неабияка цяця? – поцікавився Стів. – Відколи це твоя кицька стала золотою? Тобі ж це подобалося. Ти кричала і благала ще.

– Ти вжив правильний час, чемпіоне, – відповіла вона, не зводячи очей. Волосся впало їй на обличчя, і зараз це було саме те, що треба. не хотілося, щоб він бачив, який блідий і хворий у неї вигляд. Було відчуття, наче її кинули в кошмар. Здавалося, коли б вона в цю мить глянула на себе в дзеркало, то побачила б страхітливу відьму, що звивається по підлозі. – Вимітайся, Стіве. Я не збираюся повторювати ще раз.

– А якщо ні, що тоді? Зателефонуєш шерифові Банермену і скажеш: «Привіт, Джордже, це дружина містера Бізнесмена. Тип, із яким я трахаюсь, поки чоловіка нема вдома, не хоче йти геть. Чи не могли б ви приїхати і викинути його звідси?» Так ти скажеш?

Страх став дужчим. До заміжжя вона працювала у Вест-Честерській шкільній бібліотеці, і її особистим кошмаром було попросити дітей нарешті заспокоїтися; попросити втретє, на повен голос, при цьому не зриваючись на крик. Вони завжди слухались (принаймні на деякий час – до наступного разу). а якби не послухались? Це було її нічним жахом. а якби вони зовсім перестали слухатися? Що тоді? Це питання її лякало. Лякало й те, що завжди доводилося його ставити. Самій собі, у нічній темряві. Вона боялася говорити на повен голос і робила це лише у випадках крайньої необхідності. Адже це була та межа, де цивілізація з різким скрипом обривається і асфальт переходить у болото. Якщо хтось не слухає, коли ти говориш на повен голос, єдиним виходом залишається крик.

Тепер було те саме. Єдиним виходом у цій ситуації було сказати, що, якщо Стів наблизиться, вона закричить. Та чи зробить вона це?

– Іди, – промовила вона вже не таким високим голосом. – Будь ласка, усе скінчено.

– А якщо я вирішу, що не скінчено? Якщо я захочу взяти тебе просто тут, у цій клятій молочній калюжі?

Вона подивилася на нього крізь завісу волосся. обличчя все ще бліде, очі розширені та обведені білими колами.

– Тоді тобі доведеться боротися зі мною врукопашну. І якщо в мене буде можливість видряпати тобі око або відірвати яйця, я не роздумуватиму.

На одну лише мить, доки його обличчя не набрало застиглого виразу, їй здалося, на ньому промайнула невпевненість. Він знав, що Донна в хорошій формі і в неї швидка реакція. Він перегравав її в теніс, та для цього доводилося добряче попітніти. очі і яйця, мабуть, були в безпеці, однак сліди на обличчі могли залишитися чималі. Питання було в тому, як далеко він хотів зайти. У повітрі кухні витав неприємний, липкий запах, якийсь аромат джунглів, і Донна з тривогою зрозуміла, що то суміш його люті і її власного страху, що струменіли з їхніх пор.

– Я заберу комод із собою в майстерню, – сказав Стів. – Чому б тобі не послати по нього свого красунчика-чоловіка? ми з ним мило побалакаємо. Про ліжка.

Тоді він пішов, по дорозі так грюкнувши дверима тераси, що мало не вибив скло. Через кілька секунд заревів двигун фургона, спершу уривчасто, потім, коли авто рушило, уже рівніше. Зашуміли шини.

Донна повільно витирала молоко, час від часу підводячись, щоб виполоскати ганчірку над мийкою з неіржавкої сталі. Вона дивилася, як у злив цівками збігає молоко, і вся тремтіла. Почасти від залишкового збудження, почасти від полегшення. Погрозу Стіва розповісти все Вікові Донна навряд чи розчула. Вона раз по раз прокручувала в голові низку подій, що призвели до цієї жахливої сцени.

Вона щиро вірила, що інтрижка зі Стівом Кемпом сталася майже мимо її волі. Це було ніби прорив підземної каналізаційної труби. Такі труби, як їй здавалося, проходять майже під усіма ретельно доглянутими газонами американських родин.

Переїжджати до Мейну вона не хотіла, й ідея Віка її просто шокувала. незважаючи на відпустки (а може, саме вони й посилили це враження), вона вважала Мейн лісовою глушиною, де взимку замети сягають двадцяти футів і люди опиняються практично відрізаними від світу. Думка відвезти дитину в таке місце жахала її. Вона змальовувала спочатку собі, а потім і Вікові картини раптових заметілей, що розділяли його в Портленді і її в Касл-Року. Їй уявлялося, як під час такої бурі Тед наковтається пігулок або попечеться об кухонну плиту, та хтозна, що ще. можливо, це був відчайдушний протест проти переїзду з метушливого, сповненого життям нью-Йорка.