Говард Філіпс Лавкрафт - На стрімчаках божевілля

Однак Чарльз Вард знайшов непрямі згадки про цю вилазку в листах Феннерів, які виявив у Нью-Лондоні, де, як він знав, жила інша гілка цього роду. Цілком імовірно, що по-туксетські Феннери, з чийого будинку було видно приречену ферму, помітили, як туди зайшли групи озброєних людей, ясно чули скажений гавкіт собак Карвена, за яким почувся пронизливий свисток – сигнал до штурму.

Після свистка з кам’яної будівлі на подвір’ї ферми до неба знову вирвався яскравий промінчик світла, й одразу ж після швидкої трелі другого сигналу, яка кликала всі групи на приступ, почувся слабкий розсип пострілів із мушкетів, майже заглушений жахливим воланням і гарчанням. Жодними описами не можна передати весь жах цього лементу, Люк Феннер писав, що його мати втратила свідомість, почувши цей звук. Потім зойк повторився трохи тихіше, супроводжуваний глухими пострілами з рушниць і мушкетів, а затим – оглушливим вибухом, що пролунав із боку річки. Приблизно за годину після цього собаки стали гавкати, немов чимось налякані. Почувся глухий підземний гул, і підлога в будинку затремтіла так, що похитнулися свічки, які стояли на дошці коминка.

Відчувся міцний запах сірки, і в цей час батько Люка Феннера зронив, буцімто чув третій сигнал, що кликав на поміч (хоча інші члени сім’ї нічого не помітили). Знову пролунали залпи з мушкетів, і їх супроводжували глухі гортанні вигуки, не такі пронизливі, як раніше, але ще жахливіші. Це було щось на кшталт зловісного булькання або кашлю: вааааррррр-р’вааагррр – тож назвати ці звуки криком можна було лише тому, що вони тривали нескінченно, і все це було важче витримувати, ніж будь-який найгучніший зойк.

Потім звідти, де розташована ферма Карвена, раптом вирвалася величезна палаюча постать, і почувся відчайдушний лемент уражених страхом людей.

Затріщали мушкети, і постать упала на землю. Але за нею з’явився другий, охоплений полум’ям примарний силует. В оглушливому гаморі заледве можна було розрізнити людські голоси. Феннер писав, що він зміг розчути лише кілька слів, кинутих у жахові гарячкової спроби порятунку: «Всемогутній, захисти паству твою!»

Після кількох пострілів упала й друга палаюча постать. Після цього настала тиша, яка тривала приблизно три чверті години. Потім маленький Артур Феннер, молодший брат Люка, вигукнув, що він бачить здалеку, як від проклятої ферми підіймається до зірок червона імла. Це помітив лише малюк, але Люк зазначив багатозначний збіг: у цю мить троє кішок, які перебували в кімнаті, наїжачилися від страху, шерсть у них стала дибки на спинах.

За п’ять хвилин подув крижаний вітер, і повітря наповнилося таким нестерпним смородом, що лише свіжий морський бриз не дав його відчути групі нападників (що перебували на березі) або комусь іншому в селищі Потуксет. Цей сморід не був схожий на жоден інший запах, який Феннерам доводилося відчувати раніше, і викликав якийсь липкий безформний страх, набагато дужчий за той, що відчуває людина, перебуваючи на кладовищі біля розкопаної могили. Незабаром після цього пролунав зловісний голос, який ніколи не зможе забути той, хто мав прикрість його почути. Він прогримів із неба, немов провісник загибелі, і коли завмерло відлуння, в усіх вікнах затремтіли шибки. Голос був низьким і потужним, немов звуки органу, але зловісним, як таємні книги арабів. Ніхто не міг сказати, які слова прозвучали, бо промовляв він чужою мовою. Але Люк Феннер спробував записати почуте: «Дісміс-єшет-бон-досіві-дувема-енітемос».

До 1919 року жодна душа не побачила зв’язку цього туманного запису з чимось відомим людям раніше. Але Чарльз Вард раптом зблід, як смерть, упізнавши слова, що їх Мірандола 10 10 Джованні Пікоделла Мірандола (1463—1494) – італійський мислитель і філософ епохи Відродження, представник раннього гуманізму. визначив, як найстрашніше закляття, яке використовують у чорній магії. На цей страхітливий поклик відповів цілий хор відчайдушних зойків, безумовно людських, які пролунали з боку ферми Карвена. Після чого до смороду додався новий запах, такий же нестерпно їдкий. До волання долучилося виразно помітне завивання, то гучніше, то стихаюче, немов перехоплене спазмами. Іноді воно ставало майже невиразним, жоден із слухачів не міг розрізнити слів; іноді переходило у страшний істеричний регіт. Потім пролунав зойк жаху, вигук шаленства, що студить душу, який вирвався з людських горлянок, ясний і гучний, незважаючи на те, що, ймовірно, лунав із самісіньких глибин підземелля. Після чого запанувала тиша та суцільна пітьма. Клуби ядучого диму здійнялися до неба, затьмарюючи зорі, хоча ніде не було видно вогню і жодна будівля на фермі Карвена не зазнала ушкоджень (як виявилося наступного ранку).