Говард Філіпс Лавкрафт - На стрімчаках божевілля

Впливові люди, котрі керували штурмом ферми Карвена, доклали чимало зусиль до того, щоб будь-яку згадку про нього стерти з пам’яті людей і з анналів міста. Спочатку вони не були настільки рішуче налаштовані та дозволили вдові загиблого, його тестю та доньці залишатися необізнаними з реальним станом справ. Але капітан Тіллінґест був хитрим і проникливим, тож незабаром дізнався достатньо, щоби вжахнутися та зажадати від своєї доньки повернути собі дівоче прізвище. Він наказав спалити всі книжки покійного та папери, що залишилися після нього, а також стерти напис із надгробка на могилі свого зятя. Він добре знався з капітаном Віпплем і, ймовірно, отримав більше знань від бравого моряка, ніж будь-хто інший, про останні хвилини чаклуна, затаврованого вічним прокляттям.

З того часу строго заборонили згадувати навіть ім’я Карвена та наказали знищити всі записи в міських архівах і замітки в місцевій газеті, що його стосувалися.

Пані Тіллінґест (як тепер називалася вдова Карвена) після 1772 року продала будинок в Олні-корт та жила разом із своїм батьком на Павер-лейн аж до самої смерті, 1817-го. Ферма в Потуксеті, якої всі уникали, з роками руйнувалася і занепадала з небаченою швидкістю. До 1780 року там ще залишалися кам’яні та цегляні будівлі, а до 1800-го навіть вони перетворилися на купу руїн. Ніхто не насмілювався пробиратися через розлогий чагарник на березі річки, де могли ховатися потаємні двері. Ніхто не намагався уявити собі обставини, за яких лише смерть врятувала Джозефа Карвена від жахів, викликаних ним самим.

І лише огрядний капітан Віппл час від часу бурмотів собі під ніс (як стверджували люди, котрі мали хороший слух) не зовсім зрозумілі слова:

«Хай йому грець… якщо вже волаєш – то хоч не смійся… Цей клятий мерзотник наостанок приховав найгірше… Слово честі, треба було спочатку спалити його будинок».

Як ми вже розповідали, Чарльз Вард лише 1918 року дізнався, що Джозеф Карвен – один із його пращурів. Не варто дивуватися тому, що він одразу ж виявив жваву цікавість до всього, що стосувалося цього таємничого чоловіка, кожна забута подробиця життя котрого стала для Чарльза надзвичайно важливою (бо в ньому самому текла кров Джозефа Карвена). Та й будь-який фахівець із генеалогії, наділений бурхливою уявою та вірний своїй науці, не забув би в такому випадку почати систематичну збірку даних про Карвена.

Свої перші знахідки він не намагався тримати в таємниці. Тому доктор Ліман навіть вагався: чи вважати початком безумства молодика мить, коли той дізнався про свої родинні зв’язки з Карвеном, чи віднести його до 1919-го. Він про все розповідав батькам, хоча мати була невдоволена звісткою, що серед її предків є така особа, як Карвен, та й працівники багатьох музеїв і бібліотек, які юнак відвідував, також. Звертаючись до власників приватних архівів із проханням ознайомити його з наявними в них нотатками, шукач не приховував своєї мети, поділяючи їхнє дещо глузливе та скептичне ставлення до авторів старих щоденників і листів. Вард часто виявляв щирий інтерес до того, що ж насправді сталося півтора століття тому на тій потуксетській фермі, місце розташування якої він марно намагався встановити, і ким власне був Джозеф Карвен.

Отримавши в своє розпорядження щоденник Сміта та його архів і виявивши листа від Джедедії Орна, він вирішив поїхати до Салема, щоби з’ясувати, як Карвен провів молодість і з ким там контактував (що він і зробив під час великодніх канікул 1919 року). В Інституті Ессекса, з яким був добре знайомий за минулих візитів до цього чарівного романтичного старого міста з напіврозваленими англійськими фронтонами та загостреними дахами, що тіснилися один до одного. Там Чарльза дуже люб’язно прийняли та продемонстрували купу даних про предмет його дослідження. Чоловік дізнався, що його далекий пращур народився в Са-лем-Вілліджі (який нині називають Денвером), за сім миль від міста, 18 лютого (за старим стилем) 1662-го або 1663 року. Що він утік із дому, коли мав п’ятнадцять літ, став моряком і повернувся додому лише через дев’ять років, набувши мову, одяг і манери англійського джентльмена, й осів у Салемі. У ті часи він майже припинив спілкуватися з членами своєї сім’ї, гаючи значну частину часу у вивченні небачених тут раніше книжок (які прибулець притарабанив із Європи) і хімічних досліджень речовин, що їх привозили кораблями з Англії, Франції та Нідерландів. Іноді він прогулювався найближчими селами. Це спричинило пильний інтерес місцевих жителів, які переймалися чутками про таємничі вогнища, що палали ночами на вершинах пагорбів, і не переставали про це перешіптуватися.