Говард Філіпс Лавкрафт - Крізь браму срібного ключа

Жерцям Темного бога більше не було потреби виступати проти непокори вищій силі. Нехай Т’йоґ вирушає назустріч власній смерті. А вони завжди будуть зберігати потай вкрадений сувій, який має силу справжнього закляття, і передавати у спадок від одного верховного жерця до іншого в надії використати його в далекому майбутньому, коли, можливо, знадобиться порушити священний закон – волю бога-диявола. Залишок ночі Аймеш-Мо безтурботно проспав.

На світанку Дня небесних вогнів (який так і не зміг витлумачити фон Юнцт) Т’йоґ, благословенний королем Табоном, котрий поклав руку на голову сміливця, у супроводі юрби, що молилася та співала ритуальних пісень, вирушив на жахливу гору, тримаючи в правій руці патерицю з дерева тлат. Під своєю мантією він ніс циліндр із сувоєм, що містив, на його думку, справжнє закляття проти сили Темного бога. Він так і не виявив фальшивку. Як і не вловив глузування в словах, які Аймеш-Мо та інші жерці щохвилини вплітали в молитви, нібито просячи у неба дарувати посланцю народу успіх і добробут.

Мовчки стояв унизу натовп, споглядаючи, як зменшується в далечіні постать Т’йоґа, котрий насилу спинався забороненим базальтовим узгір’ям, яке до цього часу не знало людської ходи. Багато людей ще довго стовбичили тут, витріщаючись угору навіть після того, як він зник за небезпечним виступом гори, що затуляв притулок Темного бога. Цієї ночі декому з чутливих мрійників марилося слабке тремтіння, що трусило шпиль ненависної гори, проте інші люди кпили з них. На ранок величезна юрба молилися, вибалушившись на гору – чи не повертається Т’йоґ? Те ж саме повторилося і наступного дня, і ще наступного. І ще багато тижнів люди чекали та сподівалися, а потім узялися ридати. З того часу ніхто більше ніколи не бачив Т’йоґа, котрий мав позбавити людство від страху.

Невдача зухвалої акції відступника назавжди налякала людей, і вони намагалися навіть не замислюватися про покарання, що спіткало сміливця, котрий виявив неповагу до богів. А жерці Ґатанотоа насміхалися над тими, хто надумав би опиратися волі Темного бога або оскаржити його право на жертвоприношення. У наступні роки про хитрий виверт Аймеш-Мо дізналися місцеві жителі, але і це не змінило загальної думки, що Ґатанотоа краще залишити в спокої. Більше вже ніхто не наважувався проявити відверту непокору. Так минали століття, володар змінював володаря, один верховний жрець успадковував знання іншого, народи приходили і йшли, країни підіймалися над морем і знову занурювалися в нього. Через низку століть королівство К’наа занепало, і нарешті одного жахливого дня здійнялася небачена буря, загуркотів грім, горами піднялися хвилі – і вся країна My навічно занурилася в океан.

Але все ж в останні століття існування My стародавні таємниці таки просочилися за її межі. У далеких країнах збиралися докупи сіролиці біженці із затоплених островів, котрі уникнули кари морського чорта, і тепер уже чуже небо впивалося димом із вівтарів, які тешуть на честь давно зниклих богів і демонів. Ніхто не знав, в які бездонні вирви занурився священний шпиль Яддіт-Ґго і циклопічна цитадель жахливого Ґатанотоа, але все ще волочилися по землі істоти, які бурмочуть ім’я Темного бога і здійснюють на його честь жахливі ритуали, щоб він, розгнівавшись, не пробився крізь товщу океанських вод і не став ступати важкою ходою в світі людей, сіючи жах і скам’яніння.

Навколо розсіяних по всьому світу жерців формувалися рудименти темного і таємного культу – таємного тому, що народи нових країн шанували вже інших богів і демонів, а в старих богах і бісах бачили лише зло. Прихильники цього таємного культу, як і раніше, здійснювали багато злочинних дій і поклонялися давнім жахливим ідолам. З вуст в уста передавали чутку, що нібито один зі жрецьких родів дотепер зберігає справжнє закляття проти сили Ґатанотоа, яку Аймеш-Мо викрав у приспаного Т’йоґа, хоча вже й не залишилося нікого, хто міг би прочитати або розгадати таємні письмена чи вказати, в якій частині світу загубилося втрачене королівство К’наа, жахлива вершина Яддіт-Ґго і громіздка фортеця бога-диявола.

Культ, що пережив століття, процвітав головним чином у тих районах Тихого океану, де колись існував континент My, але леґенди глухо натякали на поклоніння огидному Ґатанотоа також у злощасній Атлантиді й на жахливому плато Ленґ. Фон Юнцт передбачав його проникнення і в казкове підземне царство К’ньян, надав чіткі докази його слідів у Єгипті, Халдеї, Китаї, в забутих семітських імперіях Африки, а також у Мексиці та Перу. Більш ніж прозоро фон Юнцт натякав на зв’язок цього культу і з відьомськими шабашами в Європі, проти яких марно писали грізні папські булли. Втім, Захід ніколи не був прихильним до шанувальників цього культу; і народне обурення, викликане свідченнями про жахливі ритуали та жертвопринесення, змело геть багато його гілок. Урешті-решт, він став гнаним, тричі забороненим, затаївся, хоча його зерна і не можна вважати назавжди знищеними. Так чи інакше, але він постійно виживав – головним чином, на Далекому Сході й островах Тихого океану, де його сутність влилася в езотеричні знання полінезійського братства ареоїв.