Говард Філіпс Лавкрафт - Крізь браму срібного ключа

Навряд чи хтось зміг би достеменно визначити, що саме робило цей експонат настільки моторошним і відразливим. Висхле тіло викликало невиразне та незрозуміле відчуття безмежної вічності й абсолютної чужорідності, що може виникнути, якщо вам доведеться з краю жахливої прірви зазирнути в якусь таємничу безодню. Але насамперед глядачам упадав у вічі вираз божевільного переляку на зморщеному, напівзатуленому горішніми кінцівками обличчі з випнутою нижньою щелепою. Це уособлення нескінченного, нелюдського, космічного жаху не могло не навіяти таких же почуттів кожному відвідувачу музею, тим більше що цьому всіляко сприяла атмосфера таємничості та тривоги, яка огортала всю будівлю.

Серед достатньо вузького кола постійних відвідувачів цей релікт найдавнішого, давно забутого світу незабаром набув лихої слави, хоча самотність розташування і камерний характер діяльності музею аж ніяк не сприяли вибуху того сенсаційного зацікавлення, який викликав, наприклад, знаменитий «Кардифський велетень» [3] 1869 року американець Джордж Галл заявив, що в процесі копання криниці біля містечка Кардиф у штаті Нью-Йорк знайшов «скам’янілі останки стародавнього велетня». «Велетень» спричинив сенсацію і привернув натовпи цікавих, котрі сплачували по 50 центів за право поглянути на це «диво». За два місяці Галл зізнався в містифікації – триметрову скульптуру заздалегідь відлили з гіпсу та потай доправили на потрібне місце. . Минулого століття стихія вульгарного галасу ще не затопила наукові сфери такою мірою, як тепер. Крім цього, учені різних напрямків наполегливо, хоч і без успіху, намагалися визначити характер цього жахливого об’єкта. В їхньому середовищі перманентно функціонували різноманітні теорії про сутність давніх тихоокеанських цивілізацій, які залишили після себе помітні сліди у вигляді кам’яних статуй острова Пасхи або мегалітичних споруд Понапе та Нан-Мадола [4] Понапе – острів у Мікронезії, біля узбережжя якого збереглися руїни Нан-Мадола – тепер уже мертвого міста, зведеного з базальтових блоків на 92 штучних острівцях. Походження будівничих міста і призначення деяких споруд досі залишається загадкою для вчених. . Спеціалізовані журнали повнилися міркуваннями про таємничий континент, сліди якого нині позначали лише його колишні гірські шпилі, відомі нам як незліченні острови Меланезії та Полінезії. Відмінності у визначенні періоду існування цієї гіпотетичної цивілізації, як і континенту, одночасно вражали і бавили, а тим часом у деяких міфах Таїті й інших тихоокеанських регіонів виявили деталі, що дивним чином узгоджуються з цією теорією.

Однак усе більше уваги науковців став привертати циліндр із загадковим сувоєм, заповненим незрозумілими ієрогліфами, що дбайливо зберігають у бібліотеці музею. Прямий стосунок циліндра до мумії питань не викликав: усі без винятку втямили, що розгадка таємничих написів могла дати ключ і до таємниці жахливої фігури. Циліндр сягав близько чотирьох футів у довжину і сімох восьмих фута в діаметрі. Він був виготовлений із незвичайного металу, що переливається всіма кольорами веселки, і ніяк не піддається хімічному аналізу, а також не вступає в реакцію з жодними речовинами. Він був щільно закупорений накривкою з того ж металу і вкритий гравіюванням декоративного, а може, й символічного значення: розсипом переплетених між собою знаків, які, здавалося, були створені в якійсь цілком чужій, парадоксальній геометричній системі.

Не менш загадковим був і сувій, згорнутий у циліндрі, – акуратна, тонка, блакитно-біла рурочка плівки, яку неможливо жодним чином проаналізувати, – накручена навколо тонкого стрижня з уже згаданого металу в розгорнутому стані сягала в довжину близько двох футів. Великі виразні ієрогліфи, що тягнуться вузькою смугою вздовж центральної частини сувою та накреслені сірим, також із невідомими ознаками пігментом, не були схожі на жодну абетку, відому сучасним лінгвістам і палеографам. Ці письмена так і не вдалося розшифрувати, хоча адміністрація музею і розіслала їхні копії всім відомим фахівцям у цій царині.

Правда, декотрі дослідники, достатньо обізнані в літературі з окультизму та магії, виявили неясну схожість окремих ієрогліфів із символами первісних людей, описаними в деяких вельми давніх і малозрозумілих езотеричних трактатах, таких як «Книга Ейбона» [5] « Книга Ейбона » – вигадана чаклунська книга, авторство якої приписують Кларку Ештону Сміту (1893–1961), американському поетові, письменнику, художнику та скульптору. , що, як вважається, прийшла ще з леґендарної Гіпербореї, або ж жахливий, повсюдно заборонений «Некрономікон» божевільного араба Абдула Аль-Хазреда. Жодна з цих паралелей, однак, не здавалася безперечною, і з огляду на домінантне серед серйозних учених зневажливе ставлення до окультизму вирішили відмовитися від спроб поширити копії сувою серед фахівців із містики. Якби це зробили своєчасно, провадження в справі могло б виявитися зовсім іншим. Якби комусь із читачів довелося хоч одним оком зазирнути до моторошної книги фон Юнцта [6] Фрідріх Вільгельм фон Юнцт – літературний персонаж, створений письменником Робертом Говардом. «Таємні культи» і поглянути на ці знаки, то він тут же побачив би явні аналогії. Та в ті часи примірники праць фон Юнцта зустрічалися неймовірно рідко – фактично були відомі лише перше дюссельдорфське (1839) видання, переклад Брайдвелла (1845) і урізана репринтна публікація, яку здійснило видавництво «Ґолден ґоблін прес» 1909 року. Власне кажучи, увагу жодного з окультистів або дослідників езотеричних переказів доісторичних часів по-справжньому так і не залучили до загадкового сувою аж до нещодавнього вибуху сенсаційного журналістського зацікавлення, що прискорив трагічний розв’язок цієї історії.