Говард Філіпс Лавкрафт - Крізь браму срібного ключа

Нарешті матроси надибали величезну кам’яну гробницю, що раніше була частиною іншої, ще грандіознішої підземної споруди. В одному закутку гробниці їх, власне, й чекала ця страшна мумія. Матросів, охоплених панічним жахом, причиною якого частково слугувало приголомшливо моторошне різьблення на кам’яних стінах, усе ж вдалося змусити перенести мумію на облавок корабля, хоча навіть торкнутися до неї було неможливо без незрозумілого страху й огиди. Поруч із тілом знайшли загадковий циліндр, виготовлений із невідомого металу, що містив у собі щільно згорнутий рулон тонкої блакитної плівки, від початку до кінця почерканої незрозумілими ієрогліфами, намальованими на плівці сірим пігментом. У самому центрі гробниці з кам’яної підлоги виступала якась подоба віка велетенського люка, але через брак достатньо міцних інструментів матроси це віко підняти не зуміли.

Музей Кабо, на той час лише тільки-но створений, негайно придбав і мумію, і циліндр, але убогість наданого капітаном звіту про зроблене ним відкриття не могла вдовольнити науковців. Тодішній хранитель музею Пікман особисто подався до Вальпараїсо, де спорядив шхуну в сподіванні знайти загадкову гробницю. На жаль, він зазнав невдачі. Там, де, згідно зі звітом капітана, мав бути острів, тепер стелилася лише безмежна широчінь океану; було цілком ясно, що ті ж самі сейсмічні сили, що настільки раптово виштовхнули ділянку океанічного дна нагору, знову захопили його в похмурі безодні води, де він спочивав бозна-які незліченні століття. Зі зникненням острова була назавжди втрачена і таємниця важкого віка таємничого люка. Залишилися лише мумія та циліндр – їх і виставили в листопаді 1879 року на огляд публіки в спеціально відведеній для мумій залі.

Археологічний музей Кабо, який спеціалізується на реліквіях напівзабутих і маловивчених цивілізацій, що не мають особливої художньої цінності, – невелика установа, яка не набула широкої популярності, хоча в наукових колах його репутація достатньо висока. Він розташований на Маунт-Вернон-стрит, в самому центрі фешенебельного бостонського Бекон-гіллу, це колишнє приватне обійстя з прибудовою позаду. Маю сказати, що аж до нещодавніх жахливих подій, після яких він набув лихої слави, ця споруда, збудована 1819-го за проектом архітектора Балфінча, викликала чорну заздрість серед її манірних сусідів.

Залу мумій, розташовану на третьому поверсі західного крила музею, найвидатніші історики й антропологи справедливо вважають перлиною американських колекцій старожитностей. Тут зберігають не лише типові взірці давньоєгипетського мистецтва бальзамування – від найранніших експонатів із Саккари [2] Саккара – найдавніший некрополь в долині Нілу, розташований неподалік від Мемфіса, столиці Єгипту в епоху Стародавнього царства (XXVIII–XXII ст. до P. X.). до пізніших коптських спроб бальзамування мертвих тіл, що відносяться до восьмого століття після Різдва Христового, – а й мумії інших цивілізацій, зокрема, доісторичні індіанські поховання, знайдені нещодавно на Алеутських островах. За ґлянцевим склом вітрин впокоїлися людські постаті з Помпеї, що скорчилися в передсмертній агонії, отримані при заливанні гіпсом трагічних пустот у лавові маси, і муміфіковані самою природою тіла загиблих під обвалами в копальнях та інших підземних приміщеннях (багато з цих тіл вражають найнеймовірнішими смертними позами). Одним словом, тут вдалося зібрати все, що тільки може збагатити колекцію на таку тематику. 1879 року експозиція музею, природно, була не настільки великою, як нині, але вже тоді вона вабила до себе відвідувачів. Та головною визначною пам’яткою музею був, певна річ, новий експонат – зловісна на вигляд мумія з первісної циклопічної гробниці з ефемерного острівця, що лише ненадовго піднявся з океанської глибочіні.

Муміфікований чоловік був середнього зросту і належав до невідомої науці раси. Він застиг у неприродно скоцюрбленій позі, наполовину прикривши схожими на клешні краба горішніми кінцівками обличчя з висунутою вперед нижньою щелепою. Варто сказати, що це обличчя вражало своїми висхлими рисами і було спотворене таким жахом, що декотрих відвідувачів, коли бачили його, починало тіпати. Повіки мумії за століття геть всохли, за ними опуклі очні яблука. На горішній частині голови і на вилицях збереглися кущики волосяного покриву; барва тіла загалом була близькою до матового сірого кольору. Поверхня мумії на дотик нагадувала щось середнє між шкірою та каменем, і всі без винятку фахівці, котрі намагалися встановити методу бальзамування, були змушені визнати свою цілковиту поразку. Деякі ділянки тіла постраждали від часу і розклалися. Мумію обмотали шматками тканини незвичайної вичинки і досі небаченого крою.