– Гімно, – сказав Марті. – От і подивив…
Тривожний кружечок зник, екран знов ожив. Тільки то вже був не вітальний екран «Нетфліксу», а Чарльз Кранц, що сидів за обкладеним паперами столом, тримав у руці зі шрамом ручку і всміхався. «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ», – було написано над головою. «39 ЧУДОВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!» – внизу.
– Хто ти в біса такий, Чакі? – спитав Марті. – Як туди втрапив?
А тоді, ніби його видих задмухав увесь інтернет, наче свічку на торті, картинка зникла, а на екрані залишилися слова «НЕМАЄ З’ЄДНАННЯ».
Того вечора воно не повернулось. Інтернет щез, як половина Каліфорнії (або вже й три чверті).
* * *
Першим, що Марті помітив наступного ранку, здавши задом з гаража, було небо. Скільки часу минуло відтоді, як він бачив таку ясну, незаплямовану блакить? Місяць? Півтора? Хмари й дощі (іноді мжичило, іноді лило) тепер стали постійними, а в дні, коли хмари розходилися, небо лишалося замиленим через пожежі на Середньому Заході. Вони обсмалили більшу частину Айови й Небраски і наразі рухалися до Канзасу, гнані шквальними вітрами.
Потім він помітив Ґаса Вілфонга, котрий насилу плентався вулицею, за кожним кроком підкидаючи стегном чималу коробку з обідом, що звисала з плеча. Ґас одягнув легкі літні штани, але з краваткою. Він був наглядачем міського департаменту громадських робіт. Хоч була тільки чверть на восьму, він мав утомлений і пригнічений вигляд, ніби то був кінець важкого дня, а не початок нового. Але якщо це новий день, то чому він іде до свого будинку, що стояв поруч із будинком Марті? А ще…
Марті опустив вікно.
– Де твоя машина?
У короткому сміху Ґаса не було гумору.
– Припаркована на тротуарі посередині Мейн-стріт разом із сотнею інших. – Він різко видихнув. – Фух, не пам’ятаю, коли я востаннє проходив п’ять кілометрів. Що, певно, говорить про мене більше, ніж тобі хотілося б знати. Якщо ти до школи, друзяко, то доведеться їхати по шосе 11, а тоді давати гака по шосе 19. Щонайменше тридцять кілометрів, і там теж буде повно машин. Може, встигнеш доїхати якраз під обід, але я б на це не сподівався.
– Що трапилося?
– На перехресті Мейн і Маркет відкрилася яма. Здоровенна така. Може, це ті дощі завинили, а ще, певно, нестача догляду. Слава Богу, не моя парафія. На дні тепер лежить не менше двадцяти машин або й тридцять, і деякі люди з деяких машин… – він похитав головою, – …вже не вийдуть.
– Господи, – сказав Марті. – Я був там просто вчора ввечері. Стояв у заторі.
– Радій, що не сьогодні вранці. Можна я залізу до тебе? Трохи посиджу? Зморився до сказу, а Дженні, певно, тільки знову лягла. Не хочу її будити, та ще й поганими новинами.
– Аякже.
Ґас сів у машину.
– Усе погано, друже мій.
– Лайно, – погодився Марті. Минулого вечора він сказав Фелісії те саме. – Виходить, лишається тільки вишкірити посмішку й терпіти.
– Я не посміхатимусь, – сказав Ґас.
– Візьмеш вихідний?
Ґас підняв руки та опустив їх на коробку з обідом, що стояла на колінах.
– Не знаю. Може, комусь подзвоню, попитаю, чи ніхто не підвезе, але надії небагато.
– Якщо таки візьмеш вихідний, то не розраховуй на «Нетфлікс» чи «Ютьюб». Інтернет знову здох, і я відчуваю, що це вже востаннє.
– Я так розумію, ти знаєш про Каліфорнію? – спитав Ґас.
– Я вранці не вмикав телевізор. Трохи проспав. – Він помовчав. – А коли б і не проспав, то все одно не хотів би дивитися, якщо чесно. Сталося щось нове?
– Ага. Решта зникла. – Він трохи подумав. – Ну… кажуть, що тридцять відсотків північної Каліфорнії ще тримається, що слід розуміти як «може, десять», але сільське господарство геть втрачене.
– Це жахливо.
Звісно, так і було, але замість жаху, паніки й жалю Марті відчував тільки якесь заклякле сум’яття.
– Можна й так сказати, – погодився Ґас. – Особливо коли Середній Захід уже обвуглюється, а південна половина Флориди стала болотами, придатними тільки для алігаторів. Сподіваюся, у тебе в морозильнику й погребі багато запасів, тому що тепер усі основні регіони, де виробляли їжу, втрачені. У Європі те саме. В Азії вже голодують. Мільйони загинули. А ще, кажуть, бубонна чума.
Вони сиділи перед гаражем Марті й дивилися, як інші люди йдуть пішки від центру, багато хто в костюмах і краватках. Одна жінка в гарному рожевому костюмі важко йшла хідником у кросівках, а взуття на підборах несла в руці. Марті пригадав, що її звуть Андреа якась там, вона живе за квартал чи два від нього. Здається, Фелісія казала, що вона працює в «Мідвест-трасті»?
Читать дальше