Стівен Кінг - Якщо кров тече

Я пішов до краю стрімчака, де соснові голки закінчувалися й починався голий камінь, правдива сутність Нової Англії. Сягнув до кишені штанів і видобув свій перший айфон. Потримав його хвильку в руці, відчуваючи вагу й пригадуючи, як зрадів того різдвяного ранку, коли розгорнув коробку й побачив логотип «Еппл». Чи скрикнув я від радості? Не пам’ятав, але був майже певен, що так.

Він і досі тримав заряд, хоч той і впав до п’ятдесяти відсотків. Я подзвонив містеру Герріґену й був упевнений, що в чорній землі В’язового кладовища, у кишені дорогого костюма, що тепер узявся цвіллю, заспівала Теммі Вайнет. Я ще раз послухав шкребучий голос старого, що обіцяв передзвонити, якщо це здасться йому доречним.

Я почекав сигналу. Тоді сказав:

– Дякую за все, містере Герріґен. Прощавайте.

Я закінчив виклик, заніс руку назад і жбурнув телефон з усієї сили. Простежив його траєкторію в сірому небі. Побачив сплеск там, де він упав у воду.

Я сягнув до лівої кишені й видобув свій поточний айфон 5C у яскравому чохлі. Мені захотілося кинути в озеро і його. Звісно, я легко прожив би й зі стаціонарним, і моє життя стало б легшим. Настільки менше балаканини, жодних повідомлень «А що ти робиш?»і жодних тупих емодзі. Якщо я після випуску отримаю роботу в газеті й муситиму бути на зв’язку, то зможу позичити десь телефон, а тоді поверну після завершення завдання, котре викликало в ньому потребу.

Я заніс руку назад, потримав так якийсь начебто довгий час – хвилину або й дві. Врешті повернув телефон до кишені. Не знаю точно, чи всі люди залежні від цих високотехнологічних бляшанок з-під кукурудзи, але я точно залежний, і знаю, що таким же був містер Герріґен. Саме тому я поклав того дня телефон до його кишені. Думаю, що телефон у двадцять першому сторіччі – це наш подружній зв’язок зі світом. Коли так, то шлюб, певно, поганенький.

Або ні. Після того, що сталося з Янко й Вітмором, і після останнього повідомлення від користувача корольпірат1 на світі лишається велика кількість штук, у яких я не впевнений. Для початку – сама дійсність. Але я знаю дві речі, і це знання тверде, як скелі Нової Англії. Коли настане мій час, я не хочу кремації й хочу бути похований з порожніми кишенями.

Марті Андерсон уперше побачив той рекламний щит якраз перед тим, як інтернет зник назавжди. Після перших коротких перебоїв мережа ще теліпалася туди-сюди десь вісім місяців. Усі погоджувалися, що це просто питання часу, і всі погоджувалися, що коли віртуальний світ врешті вимкнеться, люди якось переб’ються – обходились же вони колись без нього, правда? Крім того, були й інші проблеми, як-от вимирання цілих видів птахів і риб, а тепер ще й про Каліфорнію треба думати – вона зникала чимдалі швидше і скоро могла зникнути зовсім.

Марті виходив зі школи пізно, бо то був найменш улюблений день для працівників старшої школи – той, що присвячений розмовам учителів з батьками. Із тих батьків, з якими впродовж цього дня зустрівся Марті, дуже небагато були зацікавлені в розмові про шкільні успіхи (або їх відсутність) маленького Джонні й маленької Джейні. Здебільшого їм хотілося обговорити ймовірне остаточне зникнення інтернету, котре потягне за собою і їхні профілі у фейсбуці та інстаграмі. Жоден не згадав порнхабу, але Марті підозрював, що ті батьки, котрі таки прийшли, – і чоловіки, й жінки – оплакували прийдешню загибель і цього сайту теж.

Зазвичай Марті поїхав би додому платною магістраллю, вжух – і вдома, але це було неможливо через обвал мосту над Оттер-Крік. Це сталося чотири місяці тому, і там досі не було видно жодного знаку ремонту – лиш смугасто-помаранчеві дерев’яні загородки, що й самі вже запилюжилися і вкрилися графіті-теґами.

Оскільки магістраль закрилася, Марті мусив їхати до свого дому на Сідар-Корті просто через центр міста, разом з усіма, хто жив у східному передмісті. Через зустрічі з батьками він виїхав зі школи в годину пік, о п’ятій замість звичної третьої, і дорога, що колись забрала б у нього двадцять хвилин, тепер мала з’їсти годину або й більше, бо деякі світлофори теж не працювали. Смикання й зупинки всю дорогу, гудіння, вереск гальм, стукання бамперами, махання середніми пальцями. Він десять хвилин простояв на перехресті Мейн і Маркет, тож мав удосталь часу помітити рекламний щит на даху будівлі «Мідвест-трасту».

До сьогодні на ній рекламували котрусь із авіакомпаній, «Дельту» чи «Саусвест» – Марті не пригадував, котру саме. Цього дня екіпаж усміхнених бортпровідниць змінила фотографія місяцеликого чоловіка в окулярах із чорною оправою, котра пасувала до охайно причесаного чорного волосся. Він сидів за письмовим столом, тримаючи ручку, без піджака, але з ретельно підтягнутою до коміра білої сорочки краваткою. На руці, що тримала ручку, виднівся шрам у формі півмісяця, котрий з якоїсь причини не ретушували. Як на Марті, чоловік скидався на бухгалтера. Він весело всміхався до безладного вечірнього дорожнього руху з високого сідала на даху банку. Над його головою блакитними літерами було написано: «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ». А нижче від письмового столу – червоними: «39 ЧУДОВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!»